Регіональна економіка. Електронний посібник. Завадських Ганна Миколаївна

6.1. Економіка України як єдиний народногосподарський комплекс

Україна - високорозвинута індустріально-аграрна держава. Ії економіку як складну систему виробництва матеріальних благ можна уявити як єдиний народногосподарський комплекс (ЄНГК), який являє собою сукупність технологічно і економічно взаємопов'язаних виробництв і підприємств, що розвиваються пропорційно і функціонують у системі регіональної, державної і світової економіки.  

Народногосподарський ком­плекс (НГК) - це сукупність декількох галузей, які виробляють взає­мозамінну продукцію (паливно-енергетичний) або послідовно пере­робляють певну вихідну сировину, включаючи її добування чи виго­товлення (лісовиробничий, агропромисловий), або розв'язують важ­ливу загальнодержавну економічну, соціальну чи іншу проблему (військово-промисловий, продовольчий комплекси).

Народногосподарський комплекс України виник на основі соціаль­ного та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутріш­ньодержавних інтеграційних процесів. До основних інтеграційних про­цесів необхідно зарахувати територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне забезпечення. В основі ЄНГК лежить єдиний еко­номічний простір країни.

Економічний простір - це економічно насичена територія, яка поєднує в собі різноманітні об'єкти і зв'язки між ними: населенні пункти, промислові підприємства, господарсько-опановані і рекреа­ційні площі, транспортні, інженерні та комунальні мережі тощо. Кожен регіон має свій внутрішній простір і зв'язки із зовнішнім про­стором.

Територія економічного простору є одним із головних вимірів ре­гіональної економічної політики, яка вимагає економічного обґрунту­вання доцільності її використання в тому чи іншому напрямку.

У колишньому СРСР на всій його території функціонував єдиний народногосподарський комплекс, який базувався на загальнодер­жавній власності і планово-розподільній системі управління. Нині у перехідному періоді істотну роль у функціонуванні економічного про­стору відіграють ринкові відносини, а держава виступає як безпосе­редній учасник ринку (як власник), його внутрішній регулятор і коор­динатор. Ознаками і необхідними умовами єдиного економічного про­стору є загальне економічне законодавство, єдність грошово-кредит­ної системи, єдність митної території і функціонування загальних інфраструктурних систем (енергетики, транспорту, зв'язку тощо).
Єдиний економічний простір охоплює як всю територію країни, так і її економічну морську акваторію (територіальні води, виняткову економічну зону із національними правами на судноплавство, видо­бування корисних копалин з морського дна) і територію із національ­ними правами на діяльність повітряного транспорту, екологічний за­хист і екологічні квоти повітряного басейну.

Єдність економічного простору країни гарантується Конституцією України, де зафіксовані головні вимоги, до яких належать:

-гарантована єдність економічного простору, вільне переміщення товарів і фінансових коштів, захист конкуренції, свобода економіч­ної діяльності, не забороненої законом.

- недопущення встановлення внутрішніх митних меж, мита, зборів і будь-яких інших перепон для вільного руху товарів, послуг і фінансових коштів;

-заборона введення і емісії інших грошей в Україні крім гривні.                       

           Народногосподарський комплекс України складається із різнома­нітних галузей і територіальних підсистем. Головними компонентами ЄНГК вважаються дві сфери: матеріальне виробництво і виробничі послуги.

 Матеріальне виробництво формується з окремих ла  нок: про­мисловість (добувна і обробна), сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок тощо. В цих галузях результат затраченої праці втілений в певні матеріальні блага, тобто виготовлення необхідної про­дукції для споживання. Вони також забезпечують транспортування, зберігання, розподіл та реалізацію готової продукції, без чого завер­шені виробничо-технологічні цикли існувати не можуть. Підприєм­ства безпосередньо виробничої сфери виробляють матеріальну про­дукцію та енергію (промисловість, будівництво, сільське господарство, лісовиробничий комплекс, рибна промисловість). Опосередковано ви­робничі сфери забезпечують нормальне функціонування виробницт­ва (транспорт, зв'язок, торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення, збут, заготівля).

Виробництво послуг включає: освіту, охорону здоров'я, науку, культуру, мистецтво, систему фінансів, кредитування, страхування, спорт, соціальне забезпечення, житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування, апарат органів державного та громадського управлін­ня, туризм тощо. У галузях сфери послуг корисна діяльність виражається не у вироб­ництві матеріальних благ, а у виробництві послуг населенню чи сус­пільству в цілому. Послуги, що зорієнтовані на індивідуальні запити лю­дини, включено до підсфери обслуговування населення, а ті галузі, що обслуговують суспільство в цілому, утворюють підсферу обслуговуван­ня суспільства.
         Єдиний народногосподарський комплекс складається із просторо­вих соціально-економічних підсистем, об'єднаних структурами управ­ління з метою здійснення відтворення життя суспільства. Територіа­льна організація ЄНГК включає такі категорії, як адміністративно-територі­альна організація держави, регіональне управління господарством, формування територіальних організаційно-господарських утворень, соціально-економічне районування.

Процес удосконалення ЄНГК постійно ви­дозмінюється: залежно від розвитку держави, структурних змін в сис­темі виробництва і управління, взаємовідносин як на внутрішньому ринку господарської діяльності, так і зовнішньому.

Для посилення впливу і входження до світового ринку наша країна повинна мобілізувати та структуризувати свої інтелектуальні та інно­ваційні активи, підтримати розпочатий процес капіталізації, глобалізації і гуманітаризації новітніх галузей економіки. Україні необхідно розши­рити мережу міжнародних фондових ринків програмного забезпечен­ня, капіталізувати основні українські виробничі і торгівельні бренди відповідно до ринкових стандартів геоекономіки, надати властивостей мережності, інформаційності та відкритості українському споживчому ринку.

Базовим визначальним елементом нової національної стратегії включення до світової глобальної гуманітарної економіки мають ста­ти інновації, інвестиції та інформаційні технології.

В сучасних умовах господарювання головним напрямом для Ук­раїни має стати стратегія включення країни до глобальної геоеконо­міки, яка має забезпечити домінування інноваційної складової дер­жавної економічної політики над застарілими мобілізаційними індус-трійними елементами.

6.2. Структура економіки, її сутність та поняття

В цілому економіка — це процес суспільного відтворення, що істо­рично склався у межах окремої країни. Вона являє собою сукупність взаємопов'язаних ланок та упорядкованих зв'язків, які забезпечують її стійкість, цілісність і динамізм.

Структуру економіки розглядають у вузькому і широкому понятті. У вузькому понятті - це комплекс галузей з виробництва товарів і по­слуг з відповідними технологічними і міжгалузевими зв'язками. В ши­рокому понятті вона охоплює не тільки пропозиції виробництва, а й форми його організації та управління, механізм державного ринково­го регулювання.

Структура економіки - це співвідношення між сферами вироб­ництва, яке виражає господарські пропорції, стан суспільного по­ділу праці. В ній виражена сукупність стійких зв'язків між елементами системи, що забезпечують її цілісність і тотожність самій собі, тобто збереження основних властивостей при різких внутрішніх і зовнішніх змінах. Структура суспільного виробництва вимірюється як натураль­ними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисельність працюючих, вартість основних фондів, асортимент про­дукції).

Структура виробництва характеризується такими пропорціями:
- відтворювальними — між: виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, у використанні валового внутрішнього продукту на заміщення спожитих засобів виробниц­твами, особистим споживанням і нагромадженням;
- галузевими — співвідношення між:різними галузями економіки в регіонах і країні;
- територіальними - у розміщенні галузей виробництва в окре­мих регіональних економічних районах;

- зовнішньоекономічними - експорт і імпорт продукції різних галузей і регіонів у зарубіжні країни.

Категорія «структура економіки» є динамічною, постійно розви­вається, удосконалюється. Новий етап науково-технічної революції, що припадає на другу половину XX ст., зумовив глибоку структурну кризу в більшості країн світу і в першу чергу в розвинутих. Ця криза пов'язана з переходом економіки до нової фази соціально-економіч­ного розвитку. Сутність нинішньої структурної кризи полягає у пере­ході економіки від періоду індустріалізації до епохи постіндустріалізації. Парадигма у змінах структурної перебудови на постіндустріальпій ос­нові передбачає перетворення елементів сфери послуг на компонент продукту матеріальної сфери (інформація, програмне забезпечення), галузевої структури економіки у міжгалузеві комплекси (агропромис­ловий, інвестиційний, територіальний виробничий комплекс тощо) з характерною функціональною роллю перенесення центра ваги струк­турних змін на якісний рівень (індустріалізація сільського господар­ства, сфери послуг, інформаційні технології).
           Сьогодні відбуваються структурні зміни у самому матеріальному ви­робництві. Зокрема є істотна зміна співвідношення між видобувни­ми, сировинними і обробними галузями шляхом рішучого переходу до ресурсозберігаючих технологій, істотного зростання інтелектуаль­них, наукомістких галузей, де високою є питома вага висококваліфіко­ваної праці, новітніх технологій, використання науки і техніки.
Нині позначається прискорене зростання питомої ваги сфери послуг у структурі суспільного виробництва. І це закономірний процес для всіх високорозвинутих країн.
           Економіка України наприкінці XX ст. характеризується структур­ною кризою, яка поєднує в собі тривалу стагнацію в традиційно важ­ливих галузях і секторах виробництва, тоді як нові галузі можуть роз­виватися прискореними темпами. Співвідношення зайнятих у вироб­ничій сфері до невиробничої становить до 65 %. Це говорить про ве­ликі резерви щодо можливого використання трудових ресурсів створюючи нові сфери виробництва. Бурхливий розвиток продуктивних сил в епоху науково-технічної революції і високий ступінь монополі­зації економіки висунули необхідність активного втручання держави в процеси структуроутворення. На державних і міждержавних рівнях розробляються цільові програми підтримки розвитку й модернізації традиційних галузей та регіонів спеціалізації із застосуванням кре­дитних, податкових підойм регулювання.

Для подолання структурних криз концентрація ресурсів вважаєть­ся найперспективнішою на тих підприємствах, що уражені кризою галузей, за рахунок економії на витратах підвищення рентабельності виробництва, його реструктуризації і технологічного оновлення.

Упродовж останнього періоду в Україні спостерігається трансфор­мація структури економіки через структурну кризу, а саме стадія струк­турного спаду з усіма характерними ознаками, тривале падіння ефек­тивності виробництва, зокрема продуктивності праці та норми при­бутку в матеріальному виробництві. У сфері послуг ці тенденції про­являються менше, а норма прибутку зростає, що означає перерозподіл ресурсів виробництва на її користь, зростання ролі домашніх госпо­дарств (індивідуального виробництва).

Проте результати зростання економіки підтверджують, що у струк­турній кризі стадія спаду поступово змінюється піднесенням. Базою для такого переходу має бути стратегія державного структурного ре­гулювання. Досвід розвинутих країн стверджує, що метою структур­ної трансформації повинен бути безперервний розвиток продуктив­них сил суспільства і, особливо, людський розвиток на базі зростан­ня, а також економічного обґрунтування і соціального справедливого розподілу прибутку.

6.3. Регіональні особливості галузевої структури економіки

        Галузева регіональна структура господарства безпосередньо відоб­ражає процес суспільного поділу праці, вказуючи на функціональні відмінності між окремими галузями. 

Галузь представлена однорідними підприємствами, тобто подібними між собою за призначенням продукції, яка виробляється, спільності використовуваної сировини та за характером технології. На її основі проводиться аналіз міжгалузевих пропорцій і зв'язків, порівнюються показники економі­чної ефективності виробництва. Пропорції і виробничі зв'язки між галузями утворюють галузеву структуру економіки, яка свідчить про ступінь розвитку суспільного поділу праці і, разом з тим, його коопе­рацію.
       За даними статистики у промисловості виокремлюються 280 галу­зей і понад 500 окремих виробництв. їх класифікація полягає у гру­пуванні підприємств за галузями з метою:
- забезпечення наукового аналізу міжгалузевих зв'язків і пропорцій;
- зіставлення показників під час аналізу економічної ефектив­ності виробництва, господарства і зростання продуктивності праці.

Спеціалізовані галузі поділяються за основними ознаками одно­рідності, коли галузі випускають ідентичну продукцію (наприклад, галузі паливно-енергетичної промисловості), спільності у викорис­танні сировини (галузі машинобудування, лісової та харчової промис­ловості), за характером технології (галузі хімічної промисловості).
           За економічним змістом і за формою, а також за організацією ви­робництва, галузі економіки можуть бути різними. Коли ми візьмемо окрему галузь промисловості, то навіть в ній виявляються непорівнювані фактори: наприклад харчова і паливна промисловість виділяються за цільовим призначенням продукції, а інші - за вихідною сиро­виною чи матеріалами (машинобудування, металообробка; лісова де­ревообробка й целюлозно-паперова промисловість); треті - за єди­ною технологією (на підприємствах хімічної індустрії вихідна сиро­вина обов'язково змінює свій хімічний склад).
             У зв’язку з дуже ве­ликою кількістю галузей і окремих видів виробництв. Їх прийнято поділяти на укрупнені (комплексні га­лузі). За кваліфікацією Держкомстату України, до промисловості на­лежать 17 укрупнених (комплексних) галузей, які складаються з про­стих галузей. Так, наприклад, машинобуду­вання і металообробка включає близько 60 галузей, хімічна і нафтохі­мічна -15, будівельних матеріалів - 15 тощо. В більшості, галузі по­діляють на підгалузі. Так, у машинобудуванні і металообробці розрізняють понад 100 підгалузей виробництва. У вугільній промисловості розрізняють кам'яновугільну і буровугільну. Найдрібнішою одиницею галузевої структури господарства виступає вид виробництва.
              В Україні на загальнодержавному рівні введена «Класифікація видів економічної діяльності» ДК 009-96 (КВЕД) відповідно до класифікації видів економічної діяльності, прийнятої статистичною комісією Євро­пейського Союзу (NАСЕ).

За цією класифікацією економічна діяльність - це процес поєднан­ня дій, які дають змогу одержати відповідний набір продукції чи по­слуг. Вид економічної діяльності встановлюється таким чином, щоб об'єднати ресурси (устаткування та обладнання, наявність технології, робочу силу, сировину та матеріали) для створення виробництва пев­ної продукції та надання послуг. Види економічної діяльності за своїм складом дуже неоднорідні. Серед них є прості види, які представлені одним видом виробництва (рибне господарство) і, в той же час, є дуже складні види, що об'єднують десятки й сотні виробництв (авто­мобільна промисловість).

Класифікація видів економічної діяльності поділяє галузі і виробниц­тва на секції та підсекції, які позначаються спеціальними літерами, а також розділи, групи, класи та підкласи, які виділяють цифровими ко­дами. Кожний вид економічної діяльності має міжнародний код секції) позначений латинськими літерами. 

Структура економіки України характеризується рядом особливос­тей: низька частка галузей сфери послуг (45 %); висока частка промисловості і, особливо, сільського господарства у внутрішньому ва­ловому продукті - відповідно 38 % і 11,2 %, тоді як у країнах Європи: промисловість - 23-28 %, сільське господарство - 1-3 %.

Промисловість України історично орієнтована на розвиток чорної металургії (на базі родовищ кам'яного вугілля і залізної руди в Донбасі і Придніпров'ї), яка і сьогодні має дуже велику питому вагу. Сьогодні вона формує значну частину експорту, одночасно є великим спожи­вачем дорогих паливно-енергетичних ресурсів та основним джере­лом забруднення навколишнього середовища.

Значні структурні зміни відбулися у промисловості України за галу­зями Порівняно з 1990 р. значно зросла питома ваги електроенергетики, чорної металургії, паливної промисловості. За вказаний період знизилась частка машинобудування і металооб­робки, легкої промисловості, борошномельно-круп’яної комбікормової промисловості. У решті галузей промисловості незначні відхилення.

Галузева структура виробництва країни має свої певні регіональні особливості. В кінці минулого століття у ряді регіонів (Одеській, Львівській, Херсонській областях, А. Р. Крим, Києві, Севастополі) на послуги припадає більше половини виробництва валової доданої вар­тості, що свідчить про те, що постіндустріальний розвиток в Україні значно посилився.

В окремих регіонах у структурі валової доданої вартості питома вага промисловості становить більше половини. Це такі індустріальні об­ласті, як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька. У восьми областях (Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська) у сільському господарстві виробляється більше валової доданої вартості, ніж у промисловості. У видобувних галузях промисловості вирізняються Дніпропетровська, Донецька, Івано-Франківська, Луганська, Полтавська, Сумська області, де найбільше сконцентрована частка видобувного виробництва. У структурі видобувної промисловості домінує частка видобування енер­гоносіїв (вугільна, нафтогазова промисловість).

Вище наведені особливості галузевої структури економіки в різних регіонах великою мірою пов'язані з такими основними факторами, як територіальне розміщення природно-сировинних ресурсів, забезпе­ченість паливно-енергетичними ресурсами, наявність робочої сили (трудових ресурсів), наявність споживачів готової продукції. Ці факто­ри і сьогодні значною мірою впливають на розміщення продуктивних сил. Потрібно також врахувати один із головних факторів, що збільшує витрати на одиницю продукції, - це транспортні перевезення як си­ровинних матеріалів, ресурсів, так і готової продукції.

Ще значними залишаються диспропорції в соціально-економічно­му розвитку регіонів. Це стосується співвідношення між максималь­ним та мінімальним показниками виробництва промислової продукції на душу населення в різних регіонах. Сьогодні воно досягає майже у 12 разів. Це явище треба обов'язко­во враховувати при збільшенні обсягів виробництва промислової про­дукції в окремих регіонах. 

Також спостерігається значна асиметрія та розпорошеність у регіональному розподілі інвестицій в основний капітал, в тому числі і за рахунок коштів державного бюджету. Так, наприклад, в Донецьку, Київську, Луганську, Одеську області та м. Київ спрямовується понад 65 % від загального обсягу державних капіта­ловкладень, тоді як у 7 інших регіонів - менш як 1 % на кожний. Для соціальної справедливості варто було б перейти на метод розподілу державних капіталовкладень в розрахунку на душу населення, що про­живає в даному регіоні. Сьогодні цей показник становить по окремих регіонах один до десяти. Це стосується і заробітної плати, яка в індус­тріальних регіонах значно перевищує середню по країні.

6.4. Динаміка та ефективність структурної трансформації економіки

Однією з причин економічної кризи в Україні була вкрай спотворена структура економіки, особливо промислового виробницт­ва, яке в основному орієнтувалося на виробництво засобів вироб­ництва, тобто на самообслуговування. З кожних 10 чоловік, що були зайняті в народному господарстві, лише 2 працювали на забезпечення особистих потреб населення.

Історично склалося так, що структура економіки України в ці­лому є неефективною, екологічно небезпечною, ресурсномісткою. Фактично економіка не була соціально орієнтованою, вона не працювала на задоволення пот­реб людини і не доставала імпульсів для свого дальшого розвитку.

Галузеву структуру економіки України треба охарактеризувати як консервативну з великою кількістю традиційних галузей, орієнтованих на витратні показники. Нинішня структура економіки сприяє розширеному відтворенню архаїчного, ресурсомісткого господарства.

Слід зазначити, що частка галузей, які обслуговують НТП у структурі народногосподарського комплексу України, нижча, ніж у розвинутих країнах. Ресурсомісткість вітчизняної продукції перевищує світовий рівень у 2-3 рази, а енергомісткість - у 6-9 разів. Енергетична складова у вітчизняних товарах досягає приблизно 25 % їх вартості, тоді як у США вона не перевищує 6 %, а у Франції - 3 %. Реалізація 1 кг умовного палива в Україні дає 0,5 дол. ВВП, в Японії - 9,3 дол., тобто майже в 19 разів більше. Незважаючи на такий розрив, тенденція до зменшення ресурсомісткості продукції є досить повільною.

Тенденція до зменшення частки сільського господарства в структурі економіки в цілому є явищем закономірним і притаманним усім розвинутим країнам. Однак негативним моментом цього процесу є та обставина, що таке скорочення не супроводжується достатнім обсягом виробництва продукції і оновленням матеріально-технічної галузі.

Трансформації мають здійснюватися на новітніх наукових досягненнях і засадах, під чітким законодавчим і виконавчим конт­ролем державних і господарських органів, у надійній системі організації та управління. Це має принципове значення, оскільки стратегія структурної перебудови економіки повинна ґрунтуватися на принципах самоорганізації, а не на зростанні ентропії економічних процесів.

Перехід економіки у фази економічного пожвавлення і зростання не може здійснюватись «автоматично». Він потребує мобілізації та цілеспрямованого використання необхідних інвестицій та інноваційних ресурсів і стимулів до високопродуктивної праці та розвитку підприємництва. Цьому має сприяти і макроекономічна структура, якщо вона буде спрямована не на механічне відображення існуючої динаміки, а в певному значенні «запрограмована» на оптимізацію макроекономічних процесів. И. Шумпетер він довів, що сутність економічного розвитку полягає не стільки у нагромадженні капіталу і нарощуванні додаткової робочої сили, скільки у перерозподілі наявних капіталу і робочої сили з менш ефективних сфер економічної діяльності до більш ефективних. 

Макроекономічна структура України ще не сформувала свої самоорганізуючі агрегати, які б забезпечували збалансованість сфери обігу капіталу та виробничої сфери і на цій основі підтримували безперервність процесу суспільного відтворення. Більше того, вона практично втратила той потенціал, що був нагромаджений тоталітарною системою: за рівнем ВВП на душу насе­лення України в 2008 р. посідала передостаннє місце в Європі, поступаючись лише Молдові. Сучасна макроекономічна структура дрейфує у бік не лише стимулювання тінізаційних процесів, а и створення блокаторів економічного зростання.

В Україні має бути утворена економічна структура, суміжна із західноєвропейською, здатна функціонувати з нею в одній системі координат. Тільки після здобуття економічної самостійності та налагодження випуску конкурентоспроможної продукції українські підприємства зможуть знайти своє місце на світовому ринку.

Удосконалення структури е важливим чинником ефективності суспільного виробництва.

Під удосконаленням структури розуміється встановлення такого співвідношення галузей, за якого досягається максимальна економія суспільно необхідних затрат, тобто найбільший обсяг виробленого національного доходу за даних масштабів використовуваних у виробництві ресурсів.

Формування ефективної галузевої структури суспільного ви­робництва на тому чи іншому етапі передбачає правильне визначення пріоритетів і розвиток окремих галузей, що необхідно для забезпечення прогресивних змін у господарських пропорціях.     Пріоритетний принцип розвитку галузей зумовлений низкою об'єктивних чинників, серед яких важлива роль наложить пріоритету потреб, різної міри їх актуальність Пріоритетний прин­цип формування галузевої структури обумовлюється також неоднаковим впливом різних галузей на темпи розвитку і ефективність суспільного виробництва. Переважний розвиток прогресивних га­лузей, які базуються на останніх досягненнях науки і техніки, сприяє підвищенню ефективності всього суспільного виробництва. Цьому сприяє першочерговий розвиток тих галузей, від яких залежить прискорення НТП і успішне вирішення соціальних завдань.

Структурна перебудова економіки повинна відбуватися послідовно — від етапу до етапу, в міру розгортання інвестиційної та інноваційної діяльності, зростання обсягів внутрішніх нагромаджень і припливу зовнішнього капіталу.

На першому етапі структурної перебудови економіки увага зосереджується на галузях, які визначають життєзабезпечення населення, використовуючи наявні продуктивні сили і оборотний капітал виробничої сфери, що гарантує сталість виробництва и реалізації товарів (послуг). Важливо відновити інвестиційний по­пит на оновлення і розвиток товарного виробництва, забезпечивши його достатніми внутрішніми нагромадженнями та інвестиційною підтримкою держави. Такими зародками економічного зростання можуть стати галузі зі швидкими темпами економічного обороту, високим і сталим ринковим попитом — харчова і лег­ка промисловість, сфера послуг.   Доцільно направити до цих сфер приватний капітал і підприємницькі структури, отворивши там режим найбільшого державного і ринкового сприяння малому і середньому бізнесові. Але для цього треба одночасно забезпечити енергетичну безпеку, тобто розв'язати гостру проблему енергоносіїв за рахунок максимального використання всіх внутрішніх і зовнішніх можливостей. На початковому етапі необхідно відродити нормальні вартісні співвідношення і пропорції валового су­спільного продукту шляхом активізації податкової та цінової політики, з тим щоб досягти певного вирівнювання норми прибутку.

Структурна політика першого періоду повинна ґрунтуватися на недопущені періодичних глибоких змін у цінах і заробітній платі, що насамперед деформує як відтворювальну, так і галузеву структури економіки. Оскільки процес структурної перебудови економіки не тільки довгостроковий, а и дуже дорогий, то необ­хідно — за певної обережності в стратегії її відкритості — визначити пріоритетні галузі промисловості для залучення іноземних інвесторів і створення спільних виробництв, виходячи із заінтересованості закордонних інвесторів у розміщенні в нашій країні своїх виробництв з огляду на відносно дешеву робочу силу, її досить високу кваліфікацію, наявність потужностей (що вивільнюються у зв'язку з неминучим закриттям неефективних і непотрібних виробництв), а також наявність різноманітних мінерально-сировинних ресурсів і вигідне географічне положення України.

На першому етапі структурної перебудови економіки необхідно визначити і розпочати максимальну підтримку власного інноваційного потенціалу країни, провідних наукових і конструкторських центрів, бо без інтелектуального потенціалу неможливо добитися справді прогресивних технологічних і економічних зрушень, конкурентоспроможності наших товарів на зовнішніх ринках, отже — позбутися економічної залежності. Треба мати на увазі, що технологічні інновації забезпечують 48% ефективності ринкової економіки.

Другий етап структурної перебудови економіки може розпочатися тільки за неодмінної умови стабілізації фінансової системи, формування надійного ринку цінних паперів і капіталу, вве­дення науково обґрунтованої амортизаційної політики, регулювання темпів зміни співвідношень руху фондів нагромадження і споживання. Оскільки одночасно перевести всі галузі на новітню технологічну базу неможливо, то потрібна відповідна поетапність і цього складного процесу. За розрахунками, прогнозними оцінками і досвідом зарубіжних країн, для нормалізації відтворення основних фондів питому вагу нагромаджень у використаному національному доході треба буде підтримувати на рівні, не нижчому від 20 %. Крім того, ряд галузей доведеться інтернаціоналізувати, розпочавши їх структурну перебудову за рахунок іноземних інвесторів.

На другому етапі поряд з активним інвестуванням до малого і середнього бізнесу на чільне місце повинні виходити інвестиції до наукомісткихгалузей, до процесів технологічного переозброєння промисловості та сільського господарства, засобів комунікації, управління і ринкової інфраструктури, тобто всі ті інвестиційні напрями, що підвищують швидкість відтворювального і оборотного циклів і тим самим скорочують їх.

Третій етап структурної перебудови економіки — це перехід до нормального функціонування ринкової економіки, з конкуренцією в усіх сферах бізнесу під регулюючим впливом держави. Відтворювальні процеси відбуваються в умовах вільного перели­вання капіталів між галузями і сферами діяльності залежно від змін у ринковому попиті. Норма нагромадження і темпи інвестицій визначаються переважно безпосередньо товаровиробниками під їх власні потреби — для забезпечення своїх конкурентоспроможності та розвитку. Державні муніципальні нагромадження та інвестиції під структурні зрушення формуються відповідно до загальнодержавних і місцевих потреб і замовлень. Підприємництво і ринкова активність на третьому етапі залежатимуть не тільки від потреб, попиту і платоспроможності внутрішнього ринку, а и значною мірою від зовнішніх ринків, від інтеграції економіки до світового економічного простору. Вирішення проблеми строків вступу економіки України в цей етап заложить від реальної та строків досягнення цілей першого і другого етапів стратегічного розвит­ку, від темпів науково-технічного і технологічного прогресу, нарощування знань і умінь у галузі управління відтворювальними процесами.

Структурній перебудові притаманний широкий спектр впливу на розвиток і формування ефективної ринкової моделі економіки. Але економічна та фінансова кон'юнктура вимагає зосередити увагу на головних напрямах структурних змін, які сприяли б кардинальному поліпшенню економічної ситуації в країні.

Структурну перебудову народногосподарського комплексу необхідно здійснювати одночасно на двох рівнях — міжгалузевому і галузевому. На міжгалузевому рівні слід поступово збільшувати частку галузей виробництва товарів народного спожи­вання, прогресивних видів матеріалів та засобів технічного переоснащення народного господарства, тобто забезпечити фор­мування міжгалузевої структури економіки, яка б відповідала світовому досвіду і потребам України. 
               На галузевому рівні необхідно надавати пріоритет: 
1) науково-технічному оновленню виробництв, впровадженню нових ефективніших і екологічно безпечніших технологій, виробленню продукції та матеріалів кращої якості та вищого технологічного рівня, освоєнню нових прогресивних їх видів, які б були конкурентоспроможними на зовнішньому ринку і замінювали імпортні матеріали;

2) формуванню ефективної структури виробництва в окремих комплек­сах і галузях шляхом обмеження розвитку сировинних та напівфабрикатних виробництв, збільшення частки виробництв, що мають завершений технологічний цикл і поліпшують використання власного природно-ресурсного потенціалу; 

3) розвитку виробництв для задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації, підвищенню збалансованості економіки та зменшенню зовнішньоекономічної залежності України; 

4) підвищенню соціальної орієнтації виробництва в кожній галузі. Завдяки цьому слід збільшити частку предметів споживання в загальному обсягу продукції промисловості.

Таким чином, стратегічною метою структурної перебудови національної економіки має бути створення

багатогалузевого високотехнологічного конкурентоспроможного народногосподар­ського

комплексу, адаптованого до ринкових умов, здатного як задовольняти більшу частину власних потреб економіки України, так і брати активну участь у світогосподарських зв'язках на взаємовигідних умовах

6.5. Паливно - енергетичний комплекс

Паливно-енергетичний комплекс України складається з паливної промисловості (вугільна, нафтова і газова, торфова) та електроенергетики. У розвитку продуктивних сил України він відіграє всезростаючу роль, що пов'язано, з одного боку, із загальносвітовими тенденціями, а з іншого — з енергомісткістю народного господарства та обмеженими енергоресурсами держави. Енергетика значною мірою впливає не тільки на розвиток, а й на територіальну організацію народного господарства, насамперед промисловості. Підприємства паливно-енергетичного комплексу — основа формування багатьох елементів територіальної організації народного господарства. Так, біля об'єктів енергетики виникли потужні промислові вузли і центри (наприклад, Запоріжжя), навколо яких утворилися територіально-виробничі комплекси і промислові райони. Сучасні населені пункти постали в Україні в останні десятиліття фактично там, де будувалися великі гідравлічні, атомні і теплові електростанції. Значення паливно-енергетичного комплексу в Україні зростає. Постійні проблеми з енергозабезпеченням усіх сфер життєдіяльності перетворили його у важливий чинник національної безпеки. Тому паливно-енергетичний комплекс у нашій країні фактично є основою всього господарства. Проблеми та  кризи в ньому моментально позначаються майже на всіх сферах життя держави.

Це найбільш розвинута галузь паливної промисловості нашої держави. Особливостями її розвитку і розміщення є переважна концентрація в Донбасі видобування вугілля здебільшого підземним способом, а також те, що кам'яного вугілля добувається більше, ніж бурого. У структурі видобутку палива за його видами у перерахунку на умовне паливо на вугілля в Україні припадає близько 65,7 %. Вугільна промисловість нашої країни видобуває не лише енергетичне вугілля, яке використовується для опалювання, а й коксівне, котре необхідне для виробництва технологічного палива і в чорній металургії. Підприємства вугільної промисловості стали базою для будівництва і дальшого розвитку багатьох промислових вузлів і центрів, десятків шахтарських селищ. Крім того, саме завдяки вугільній промисловості сформувалися окремі промислові райони. Багато нинішніх промислових вузлів і навіть міста-мільйонери завдячують своєму розвитку вугільній промислової.

Головним районом вуглевидобутку в країн, Донбас. Вугленосні площі на Лівобережжі становлять понад 150 тис. квадратних кілометрі що дорівнює приблизно четвертій части, площі країни. Тут зосереджено близько 92 % запасів кам'яного вугілля. У Донбасі переважає енергетичне вугілля (56 %). Основні його запаси зосереджені в Луганській області. Коксівне вугілля становить 44 % від загальних запасі і залягає переважно в Донецькій області. Ту же зосереджено найбільше шахт і сформувалися найпотужніші центри видобутку вугілля Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красноармійськ. Донецьке вугілля використовують я і енергетичне паливо на теплових електростанціях переважно в Донбасі та як сировину для виробництва коксу в Донбасі та Придніпров'ї, Львівсько-Волинський басейн — важлива паливно-енергетична база на заході країни. Площа басейну незначна, близько 10 тис. квадратних кілометрів. Тут виникли міста Червоно-град, Нововолинськ, Соснівка та кілька шахтарських селищ. У цілому собівартість львівсько-волинського вугілля нижча за донецьке. Його використовують переважно як енергетичне паливо, в тому числі і на Добротвірській і Бурштинській теплових електростанціях. Крім того, вугілля басейну є важливою хімічною сировиною, оскільки придатне для одержання кам'яновугільної смоли, напівкоксу. У Дніпропетровському буровугільному басейні, де вуглевидобуток ведеться переважно відкритим способом, зосереджено близько 200 родовищ. Буре вугілля має значно меншу теплотворну здатність від кам'яного, високий вміст сірки, значну зольність. Воно придатне для брикетування, напівкоксування і газифікації. Крім того, з бурого вугілля можна одержати штучний гірський віск. В основному буре вугілля використовується на місцевих електростанціях та інших підприємствах як паливо. Основними центрами буровугільної промисловості є Ватутіне на Черкащині та Олександрія в Кіровоградській області.

Українське вугілля в основному має високу собівартість. У кам'яновугільних басейнах це пов'язано з глибоким заляганням пластів та невеликою їхньою потужністю. Бурс вугілля невигідно перевозити на далекі відстані, тому що воно має низьку теплотворну здатність, сипучість, підвищену вологість тощо. Значний рівень фізичного спрацювання гірничодобувного обладнання, закриття окремих шахт, скорочення видобутку вугілля, важкі умови праці шахтарів, високий травматизм тощо призводять до виникнення соціальної напруженості в шахтарських регіонах. Існують і гострі екологічні проблеми. В районах шахтного видобутку значні площі зайняті териконами. В Донбасі 1270 відвалів. Понад 500 з них горять, забруднюючи повітря. При добуванні бурого вугілля відкритим (кар'єрним) способом із сільського господарства вилучаються великі площі родючих земель. Водночас вугільна промисловість України має перспективи для розвитку. Так, у Донбасі можна освоювати 78 розвіданих ділянок із можливим сумарним видобутком 127 млн.т вугілля нарік. Для ефективнішої роботи вугільної промисловості потрібне реконструювання шахт. Починається будівництво нових шахт і в Дніпропетровській області. Тут, в районі Павлограда і Тернівки теж є дуже перспективні ділянки, де залягає високоякісне вугілля. Взагалі, вугільна промисловість України може отримати "друге дихання". Це пов'язано не лише з порівняно обмеженими ресурсами, а й з тим, що вугілля є цінною сировиною хімічної промисловості.

Починаючи з 70-х років, видобуток нафти і газу невпинно скорочувався. В той час Україна була основним районом видобутку природного газу в колишньому СРСР і багато років український газ використовувався для газифікації міст і сіл Росії. З України було прокладено потужні газопроводи до Москви і Ленінграда. Український газ надходив також до Молдови, Білорусі, республік Прибалтики. Україна ж із власним газом була газифікована чи не найгірше. Хоча видобуток нафти і газу в нашій державі зменшується, проте маємо і сприятливі фактори: великі потужності з переробки нафти, близько 70 млн. т, які відсутні в Росії, і великі газосховища. Оскільки газ зберігати у трубах неможливо, Росія вимушена закачувати великі його обсяги в українські газосховища. Цей газ вона продає в країни Західної та Центральної Європи. При розумній міжнародній політиці це може дати Україні величезні валютні надходження.  Нафту і природний газ в Україні видобувають у Передкарпатті, на Лівобережжі та в причорноморському нафтогазоносному регіоні. Провідне місце належить Лівобережжю. Тут, у Чернігівській, Сумській та Полтавській областях є родовища високоякісної нафти. Вони мають значну кількість попутного природного газу, який використовується для газифікації навколишніх міст і сіл. ? невеликі родовища нафти на півдні країни. Найбільші родовища газу зосереджені в Харківській області, серед яких особливо відоме Щебелинське. Менше п'ятої частини видобутку природного газу України зосереджено в Прикарпатті. Це Дашава і родовища Івано-Франківської області. Доволі значні родовища природного газу на півдні країни і передусім у Криму. В останні роки зростає видобуток газу з дна Чорного моря. В Україні склалася густа мережа газопроводів, які ведуть від родовищ Харківської області, Передкарпаття і Криму до великих індустріальних центрів; Полтави, Києва, Львова, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Одеси, Харкова, Сімферополя, Севастополя, Ялти тошо.

            Україна має великі перспективні нафтогазоносні площі. За оцінками спеціалістів, тут можливі відкриття родовищ світового масштабу. Насамперед це стосується шельфу Чорного моря. Є також перспективи подальшого видобутку нафти і природного газу в районах, де їх видобувають десятки років. По-перше, за існуючої нині в Україні неефективної технології експлуатації нафтових родовищ близько 70 % нафти залишається в надрах землі. Відомі новітні способи її видобутку, які дозволять одержати ці "залишки". По-друге, як виявилося, Україна досліджена в геологічному відношенні недостатньо, тобто є перспектива пошуку енергоносіїв практично на всій її території: Закарпаття, Передкарпаття, Волинь, Чернігівщина, Причорномор'я, Азовське море, Донбас, Придніпров'я тощо. По-третє, нині є нові, відмінні від тих, що існували раніше, теорії походження нафти і газу, а це значно розширює діапазон їх пошуку. У найближчі роки можна чекати на нові великі відкритті родовищ нафти й газу. Перспективи тут настільки великі, що свої капітали в розвиток нафтової і газової промисловості нашої держави готові вкладати найбільші нафтові компанії світу, зокрема "Шелл", яка працює лише з родовищами світової величини.

У господарському комплексі України електроенергетика відіграє дуже важливу роль. Близько половини всього первинного палива (вугілля, нафта, газ, уран), що його має чи одержує з інших держав Україна, а також енергія окремих річок використовується для виробництва електро- і теплоенергії. Електроенергетика — одна з найдавніших галузей господарства України. Вона забезпечує всебічний науково-технічний прогрес у всіх без винятку виробництвах, поліпшує умови праці та побуту. Розвиток електроенергетики, будівництво потужних електростанцій сприяють створенню нових промислових вузлів. Окремі галузі промисловості територіально наближені до джерел дешевої електроенергії, наприклад, кольорова металургія тощо.

Електроенергію в Україні виробляють теплові (ТЕС), гідравлічні (ГЕС), гідро-акумулятивні (ГАЕС) та атомні (А ЕС) станції. У перспективі набуде поширення використання екологічно чистої енергії Сонця і вітру. Потужність електростанцій України — 52,8 млн.кВт. В останні роки зростала питома вага електроенергії, виробленої на атомних електростанціях. Основні теплові електростанції розмішені в Донбасі. Найпотужніші з них Вуглегірська (3,6 млн. кВт), Луганська, Миронівська і Старобишівська (по 2,4 млн. кВт кожна). Основу енергетики Придніпров'я складають потужні теплові електростанції. В Енергодарі працює також найпотужніша в країні А ЕС. Крім того, на Дніпрі працюють кілька ГЕС сумарною потужністю 2,5 млн. кВт. Потужні електростанції різного типу сформувалися поблизу Києва (Трипільська ДРЕС-1,8 млн. к Вт та Київські ГЕС та ГАЕС). Новий потужний район формується в західній частині країни з теплових та атомних електростанцій. До перших належать ДРЕС у Добротворі й Бурштині, до других — Рівненська і Хмельницька АЕС. Діє також Дністровська ГЕС потужністю 702 тис. кВт. Південні райони країни найгірше забезпечені електроенергією власного виробництва. З великих електростанцій тут знаходяться Південноукраїнська АЕС у Миколаївській області (4 млн. кВт) і Ладижинська ДРЕС у Вінницькій області (1,8 млн. кВт).

Одним з провідних чинників, що обмежує розвиток енергетики в Україні, є екологічний. Викиди від роботи цієї галузі становлять близько 30 % всіх твердих часток, що надходять в атмосферу внаслідок господарської діяльності людини. За цим показником електростанції зрівнялися з підприємствами металургії і випереджають всі інші галузі промисловості. Крім того, енергетика дає до 63 % сірчаного ангідриду і понад 53 % оксидів азоту, що надходять у повітря від стаціонарних джерел забруднення. Вони є основними джерелами кислотних дощів в Україні. Оксиди вуглецю, що їх викидають електростанції в атмосферу, — головне джерело парникового ефекту на нашій планеті. Негативного екологічного впливу завдає Україні гідроенергетика. Будівництво гідровузлів на Дніпрі призвело до затоплення великих площ. Водосховища підвищили рівень навколишніх ґрунтових вод, стали причиною інтенсивного руйнування крутих берегів.

Важливою для України є безпека атомних станцій. Катастрофа на Чорнобильській АЕС перетворила державу в зону екологічної біди. Забруднені такі області, як Київська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська, Вінницька, Черкаська та ін. Потрапили радіонукліди і в Дніпро — основне джерело питної води для 35 млн.жителів країни. Екологічні чинники в розвитку ядерної енергетики завжди мають бути на першому місці, інакше не буде для кого виробляти електроенергію. Вирішення екологічних проблем паливно-енергетичного комплексу в наш час можливе лише з використанням сучасних технологій. Ці новітні технології нині широко використовуються під час виробництва енергії. Крім того, Україна має всі можливості використання альтернативних або нетрадиційних джерел енергії. Це, як правило, екологічно безпечні електростанції, наприклад вітрові-, геліо-, термальні тощо.

6.6. Металургійний комплекс

Металургійний комплекс забезпечує металом машинобудування та інші галузі народного господарства країни. Він складається з чорної і кольорової металургії, що в свою чергу об'єднують основні й допоміжні виробництва—від добування сировини і палива та одержання допоміжних матеріалів (наприклад, флюси) до випуску прокату й металевих виробів. Основним виробництвом металургійного комплексу є випуск готового металу, допоміжним — виробництво сплавів. У чорній металургії — феросплавів (сплав чавуну, наприклад, з марганцем або хромом), переробки вторинної сировини (переробна металургія працює на металобрухті) та прокат чорних і кольорових металів. Металургійний комплекс відіграє важливу роль у господарстві нашої країни. Це пов'язано з тим, що він визначає її економічний потенціал і зумовлює розвиток інших галузей господарства, передусім машинобудування і металообробки. У металургії зосереджена велика частка промислово-виробничих основних фондів. Крім того, це важлива комплексо-утворююча галузь.

Вона впливає також на розвиток територіальної структури країни — утворення промислових районів, вузлів і центрів. У наш час Україна є одним з найбільших виробників металу на планеті. Вона розширює поставку своїх виробів, особливо прокату і труб на світовий ринок. Для розвитку металургійного комплексу Україна має декілька сприятливих чинників:

 1) близькість розміщення родовищ коксівного вугілля, залізної і марганцевої руд, вапняків, формувальних пісків і вогнетривів, відкриті в останні роки великі запаси різноманітних руд кольорових металів;

2) густа мережа шляхів сполучення між родовищами;

3) велике і надійне джерело водопостачання, яким є Дніпро з його водосховищами;

4) розвиток металомісткого машинобудування;

 5) велика кількість металобрухту;

6) висококваліфіковані кадри

Чорна металургія України за сучасної технології і відсталого, спрацьованого обладнання — дуже матеріаломістка галузь, яка споживає близько 30 % палива, майже 20 % електроенергії та води, які використовуються в господарстві країни. Тому основним чинником розміщення підприємств галузі є сировинний, тобто максимальне наближення до джерел сировини.

Кольорова металургія використовує руди металів, які містять у своєму складі в багато разів менше корисного компоненту; ніж залізна руда. Крім того, на виплавку однієї тонни магнію потрібно до 22 тис. кіловат-годин електроенергії. Тому ця галузь — енергомістке виробництво. Отже, на розміщення підприємств кольорової металургії впливають два чинники — сировинний та енергетичний. У розвитку і розміщенні підприємств металургійного комплексу в останні роки зросла дія соціально-економічних чинників. У свою чергу галузь є нині одним з провідних соціально-економічних і екологічних чинників. Тут один з найвищих рівнів заробітної плати. Металургійний комплекс дає близько 50 % усіх валютних надходжень. Разом з тим, підприємства комплексу є провідними забруднювачами довкілля в країні.

            Основну частку залізної руди в Україні дає Криворізький басейн (близько 90%). Видобуток ведеться переважно відкритим (кар'єрним) способом, але багаті руди добувають і в шахтах з великої глибини. Залізорудні басейни є і в інших районах країни — Керченський у Криму, Кременчуцький у Полтавській області, Білозерське родовище в Запорізькій. Відкриті родовища залізної руди в Харківській області та поблизу Маріуполя в Донецькій. Коксівне вугілля видобувають переважно в Донецькій області, а коксохімія зосереджена в Донбасі та Придніпров'ї. Сировинною базою чорної металургії є і видобуток нерудної сировини — флюсів і вогнетривких глин. Флюсові вапняки і доломіти знаходяться в родовищах Донецької та Дніпропетровської областей. З каоліну, діаспору, доломіту виробляють вогнетривкі матеріали. Каолін і доломіти видобувають у Донбасі, Придніпров'ї та Криму. Кольорова металургія країни має практично необмежені природні ресурси для розвитку. Титанові руди (ільменіт) є в Житомирській, Дніпропетровській, Київській і Харківській (Краснокутськ) областях. Ртутні руди (кіновар) розробляються в Донецькій і Закарпатській областях. Нікелеві руди знайдено в Кіровоградській і Дніпропетровській областях. Алюмінієві руди: боксити (Черкаська і Херсонська області), нефелінові сієніти (Приазов'я і Хмельницька область), алуніти (Закарпаття). Мідні руди — Харківська, Волинська, Рівненська області. Магнієві руди євоз. Сиваш, Запорізькій області і в Калуші (Івано-Франківська область). Хромітові руди виявлено в долині р. Південний Буг. Олов'яні й цинкові руди — на півночі Житомирської області. Поліметалічні руди (Закарпаття, Луганська і Львівська області).

З часу досягнення Україною незалежності відкрито великі родовища золота (Закарпаття, Український кристалічний щит, Донбас, шельф Чорного моря), платини (південь Житомирської області), алмазів (Донбас, Приазов'я, Вінницька область). Виявлено родовища цирконію, кобальту, ніобію, гафнію тощо.

Придніпровський металургійний район простягся вздовж Дніпра від Кременчука до Нікополя. До його складу входять п'ять великих вузлів виробництва: Дніпропетровський, Запорізький, Криворізький, Нікопольський і Кременчуцький. З 32 великих металургійних підприємств України в Придніпров'ї розміщено 19. Названі п'ять вузлів чорної металургії утворені окремими центрами цієї галузі. Так, до складу Дніпропетровського вузла належать комбінати і заводи Дніпропетровська, Дніпродзержинська і Новомосковська. Найпотужніший металургійний комбінат країни — "Криворіжсталь". Найефективнішими комбінатами є "Запоріжсталь" і "Дніпроспецсталь", які знаходяться в Запоріжжі. Донецький металургійний район об'єднує великі вузли і центри Донбасу. Великі металургійні заводи розміщені в Донецьку, Макіївці, Алчевську, Харцизьку, Єнакієвому, Луганську, Алмазному, Краматорську, Костянтинівці, Стаханові. Тут сформувалося три вузли металургійної промисловості: Донецько-Макіївський (найпотужніший), Єнакіївський, Алчевсько-Алмазнянський. Третій район чорної металургії України знаходиться в Приазов'ї. До його складу входять потужні підприємства Маріуполя (два заводи), а також родовища залізних руд Керченського басейну з Керченським залізорудним комбінатом і Камиш-Бурунською агломераційною фабрикою та окремими цехами Керченського металургійного заводу. Агломерат з Керчі Азовським морем надходить у Маріуполь, флюси — з різних районів Донбасу. У багатьох великих центрах України за межами вказаних районів чорної металургії працюють окремі заводи переробної металургії і металургійні цехи на машинобудівних підприємствах. На них зосереджене виробництво доволі значної кількості якісних сталей, сплавів і прокату. Кольорова металургія почала розвиватися в Україні з кінця XIX ст. У 1887 р. до ладу став Микитівський ртутний завод, який поклав початок формуванню Донецького району. Нині на відміну від чорної кольорова металургія в Україні розвинута порівняно слабо. Пов'язано це з тим, що у минулому на території нашої країни не було відкрито великих покладів руд кольорових металів, а потреби в кольоровому металі задовольняються й досі за рахунок багатих родовищ у різних районах колишнього СРСР. В останні роки ситуація різко змінилася. В нашій країні було відкрито багато найрізноманітнішої сировини для розвитку кольорової металургії.

Руди кольорових металів містять у своєму складі в десятки і навіть сотні разів менше корисного компонента, ніж залізна руда. Тому їх недоцільно перевозити на далеку відстань. Щоб максимально знизити собівартість виробництва кольорових металів і менш забруднювати довкілля, рудну сировину треба використовувати комплексно. Так, виробництво алюмінію з нефелінів поєднується з виробництвом цементу, соди, поташу; титаномагнієве виробництво —з випуском соляної кислоти, емалей, титанових білил. Розвиток кольорової металургії в Україні нині вже не відповідає наявній сировинній базі. Тому потреби промисловості і доволі високі ціни на кольорові метали на світовому ринку неминуче стимулюватимуть розвиток галузей у нашій державі.

В Україні є два райони кольорової металургії: Донецький і Придніпровський. У Донецькому районі на привізних цинкових концентратах працює великий Костянтинівський цинковий завод. До складу підприємств кольорової металургії Донецького району входить також Артемівський завод обробки кольорових металів, який виробляє латунь, латунний і мідний прокат. Завод наплавних твердих сплавів знаходиться у Торезі Донецької області, підприємство "Інтерсплав" — у Свердловську Луганської області. У Придніпровському районі працюють два великих підприємства кольорової металурги в Запоріжжі — алюмінієвий і магнієвий заводи. Ці дуже енергомісткі виробництва орієнтовані за своїм місцезнаходженням на дешеву електроенергію Дніпрогесу. В районі розташований також Верхньодніпровський гірничо-металургійний комбінат. Сировинною базою для нього є Самотканське титанорудне родовище. На електроенергії Кременчуцької ГЕС у Придніпровському районі працює Світловодський завод чистих металів. У Кіровоградській області функціонує Побузький нікелевий завод.           Великі перспективи для розвитку кольорової металургії має Карпатський район, який ще не сформований. Тут є потужна сировинна база. Ядром формування району є Калуське акціонерне товариство "Оріана". На узбережжі Чорного моря працює глиноземний завод, що забезпечує сировиною алюмінієві підприємства. В окремих містах (Харків, Одеса, Київ) кольорові метали виплавляють з металобрухту. В Запоріжжі налагоджено виробництво електродів для кольорової металурги.

Останнім часом посилилася негативна дія чинників, які стримують розвиток металургії. Це призводить до виникнення цілої низки проблем. Одна з них полягає в тому, що з розпалом СРСР Україні вже не потрібна така кількість металу, яка вироблялася раніше. Крім того, десятками років комплекс технічно майже не переоснащувався. Тому близько 90 % обладнання фізично і морально спрацьовано. На світовому ринку продукції металургійного комплексу йде гостра боротьба за ринки збуту, в якій Україні ще потрібно завоювати своє місце. Технологія виробництва металів у нашій країні відстала, внаслідок нього витрачається невиправдано багато палива, електроенергії і води. Металургійний комплекс породжує екологічні проблеми. Металургійний комплекс України має значні перспективи розвитку і вдосконалення, які базуються на найкращих у світі умовах для того. Особливо це стосується чорної металургії. В останні роки добрі перспективи з'явилися і в кольорової металургії. Вони пов'язані з відкриттям великих запасів різноманітної сировини. Деякі з них мають світове значення. Після того, як Україна стала незалежною державою, українські геологи спрямували свої зусилля на пошук корисних копалин на території держави. Це майже одразу дало результати і відкрило великі перспективи для розвитку кольорової металургії. Золото було знайдено в Карпатах, на Українському шиті, в Донбасі. Потім його виявили у вигляді річкових відкладів і на мілководдях Чорного моря. Відкрили великі запаси поліметалічних руд, алюмінієвої сировини тощо. Але особливо вражають своєю якістю і обсягом запаси самородної міді на Волині.

6.7.Машинобудівний комплекс

Машинобудівний комплекс — це сукупність галузей промисловості, що виробляють машини й устаткування для всіх ланок народного господарства. У сучасному житті немає жодної галузі, де б не використовувалися вироби машинобудування. Це — і телевізор, і магнітофон, і холодильник, і пральна машина, і радіоприймач, і міксер, і велосипед, і автомобіль. Всі вони також виготовлені машинами або із застосуванням машин. Отже, без машин життя та виробнича діяльність сьогодні неможливі. На роботу люди дістаються машинами — автобусами, тролейбусами, поїздами, автомобілями, там вони знову мають справу з машинами — верстатами, прокатними станами, комбайнами, сівалками тощо. Навіть управлінська праця все більше устатковується машинами, наприклад, комп'ютерною технікою. Забезпечуючи машинами інші галузі господарства, машинобудування сприяє науково-технічному прогресу, полегшує працю робітників, поліпшує її умови.

Машинобудування — провідна галузь промисловості України. В майбутньому вона набуде значення "галузі-організатора", здатної вдосконалювати економіку країни. Машинобудування в нашій країні є органічною складовою майже кожного більш-менш значного промислового комплексу. Це одна з територіально найбільш поширених галузей господарства України. Якщо значення машинобудування в господарстві України завжди залишається великим, то місце і роль галузі постійно змінюється. Так, в останні роки машинобудування за експортним потенціалом значно поступилося чорній металургії. Кризові явища тут теж були глибинними. Не завжди успішною була і конверсія підприємств машинобудування. Майже всі вони в минулому виконували замовлення військових відомств і в нових умовах господарювання не змогли втримати кадри і виробничій потенціал.

Машинобудування — надзвичайно складна галузь в Україні. Вона поділяється на кілька десятків галузей і виробництв. Підприємства машинобудування об'єднуються в одне ціле на основі спільності технології, сировини, а також призначення готової продукції. Великі галузі, наприклад, сільськогосподарське, енергетичне, транспортне машинобудування, поділяються на менші. Так, транспортне машинобудування складається з авто-, судно-, вагоно-, тепловозо-, літакобудування тощо. У свою чергу, наприклад, автомобілебудування—з виробництва легкових, вантажних автомобілів, автобусів. Розміщення окремих галузей машинобудування залежить від характеру виробництва, Його трудомісткості, потреб у кваліфікованій робочій силі, показників витрат сировини, енергії, устаткування з розрахунку на випуск одиниці продукції. Залежно від дії цих чинників галузі машинобудування територіально об'єднуються в такі групи:

1) радіотехніка, робототехніка, електроніка, конвеєро-, приладо-, верстатобудування, інструментальна промисловість та ін. Підприємства цих галузей розташовуються в промислових центрах, де є кваліфіковані кадри, науково-дослідні інститути відповідного профілю, виробнича і невиробнича інфраструктура;

2) авто-, двигуно-, тракторо-, вагонобудування, виробництво устаткування для легкої і поліграфічної промисловості. Заводи цих галузей знаходяться в машинобудівних центрах, де є кваліфіковані кадри, а також виробляються метал та енергія;

3) виробництво сільськогосподарських машин, хімічного устаткування, промислової арматури, будівельних і шляхових машин. Ці галузі машинобудування розміщуються ближче до районів споживання готової продукції;

4) виробництво гірничошахтного, металургійного, підйомно-транспортного устаткування, металевих виробів. Ці галузі знаходяться біля джерел металопостачання і районів споживання готової продукції;

5) підприємства галузі металообробки (ремонт машин та обладнання, виробництво окремих нескладних металевих виробів і конструкцій). Вони орієнтуються на споживача і можуть знаходитися майже повсюди.

Підприємства металомістких галузей важкого машинобудування розміщуються переважно в Донбасі, Придніпров'ї, а також у Харкові. Основні центри — Краматорськ, Горлівка, Дніпропетровськ, Донецьк, Кривий Ріг, Луганськ, Дебальцеве, Маріуполь, Дружківка тощо. Основними центрами транспортного машинобудування є: Луганськ і Харків (тепловози), Дніпропетровськ (електровози), Дніпродзержинськ, Стаханов, Кременчук (вагони), Маріуполь (залізничні цистерни), Миколаїв, Херсон, Київ, Керч (суднобудування), Запоріжжя, Луцьк, Кременчук (автомобілі), Львів (автобуси), Київ і Харків (літаки). Електротехнічне машинобудування розвивається в Харкові (генератори для парових і гідравлічних турбін), Запоріжжі і Хмельницькому (трансформатори), Харкові, Полтаві, Києві (електродвигуни), Харкові, Києві, Кам'янець-Подільському, Одесі, Донецьку, Бердянську (кабель). Найбільші центри верстатобудування — Харків, Київ, Житомир, Одеса, Дніпропетровськ, Краматорськ, Бердичів, Черкаси. До центрів приладобудування, які випускають електронну техніку, електровимірювальні та інші прилади, належать Київ, Харків, Львів, Суми, Дніпропетровськ, Одеса та інші великі міста. Тракторне і сільськогосподарське машинобудування представлене у Харкові (трактори), Кіровограді (сівалки), Одесі (плуги), Дніпропетровську і Тернополі (бурякозбиральні комбайни), Херсоні (кукурудзо- і зернозбиральні комбайни), Умані, Ніжині, Коломиї, Ново-град-Волинському (машини для тваринництва і кормовиробництва).

У Києві, Сумах, Полтаві, Дніпропетровську, Одесі, Львові, Фастові, Дрогобичі випускають обладнання для хімічної промисловості, а в Києві, Харкові. Дніпропетровську, Одесі, Полтаві, Черкасах, Смілі, Львові, Сімферополі — устаткування для харчової промисловості. Легка промисловість забезпечується машинами з підприємств Харкова, Києва, Полтави, Чернівців, Херсона, Мелітополя, Одеси, Івано-Франківська, Бердичева та ін.

Основними формами територіальної організації машинобудування є машинобудівні центри, вузли і райони. У машинобудівному центрі зосереджено машинобудівні підприємства певної спеціалізації. Машинобудівний вузол охоплює кілька машинобудівних центрів. Машинобудівні райони формуються навколо одного або кількох великих вузлів і охоплюють кілька областей. В Україні налічується понад 70 машинобудівних вузлів. Вони різні за обсягом спеціалізації, рівнем сформованості. Найбільшим машинобудівним вузлом України є Харківський. У ньому переважають тракторне і сільськогосподарське машинобудування, верстатобудування, енергетичне, підйомно-транспортне, електротехнічне машинобудування. Другим за величиною є Київський машинобудівний вузол. Тут розвинуті приладобудування, а також машинобудування для харчової, хімічної промисловості, транспортне машинобудування.

Потужний машинобудівний вузол сформувався в Дніпропетровську Домінуючими в ньому с важке, сільськогосподарське машинобудування, електротехнічна промисловість. Одеський машинобудівний вузол спеціалізується на верстатобудуванні, підйомно-транспортному, сільськогосподарському машинобудуванні. У Львівському машинобудівному вузлі провідне місце посідають електротехнічна, автомобільна промисловість, приладобудування, у Луганському — тепловозобудування і гірниче машинобудування, у Запорізькому—електротехнічна й автомобільна галузі. Великим вузлом важкого машинобудування є Краматорськ, суднобудування — Миколаїв, суднобудування і сільськогосподарського машинобудування — Херсон. У цілому ж машинобудування зустрічається в усіх містах і сели шах міського типу та в багатьох селах (машиноремонт). Має яскраво виражену тенденцію до зосередження у великих містах. Машинобудування є профільною галуззю практично в усіх містах, де мешкає понад 100 тисяч осіб. Про територіальну нерівномірність розвитку машинобудування в Україні говорить той факт, що 80 % виробництва галузі зосереджено в 10 областях нашої держави. Це Харківська, Київська, Донецька, Запорізька, Дніпропетровська, Луганська, Львівська, Одеська, Полтавська та Миколаївська області. На інші 14 областей і АРК припадає лише близько 20 % виробництва машинобудівної продукції держави.

Нині в машинобудуванні України необхідно формувати нову мережу доцільних економічних зв'язків і насамперед у межах держави. Зокрема, треба враховувати раціональні радіуси кооперованих зв'язків, що не перевищують 500-600 км. У минулому в Україні дуже багато підприємств машинобудування було розмішено бо врахування їхньої об'єктивної територіальної доцільності. Нині ці підприємства опинилися на грані банкрутства. Крім того, в колишньому СРСР Україні відводилася роль виробника продукції металомісткого машинобудування. Підприємства машинобудування в Україні розмішені вкрай нерівномірно. Це теж одна з проблем машинобудування. Особливо низький рівень цієї галузі характерний для Західного і Подільського машинобудівних районів. Дальший розвиток машинобудування потребує технічного переоснащення, реконструкції, переспеціалізації підприємств, що виробляють непотрібну суспільству продукцію. Нові напрями — це створення приватних невеликих і середніх заводів, що випускатимуть прилади, продукцію загально машинобудівного призначення, товари народного споживання. Необхідно також використовувати досвід і кошти великих машинобудівних компаній світу для створення спільних підприємств. Це дасть змогу ефективніше використати можливості окремих регіонів. Окремі галузі машинобудування в Україні об'єктивно мають можливість перетворитися на високоефективні виробництва міждержавного і світового значення. Це, перш за все, стосується військово-промислового комплексу, ракето-, літако- та суднобудування. Значні перспективи і у галузей, які забезпечують машинами та обладнанням агропромисловий комплекс. З часом почнуть з'являтися перспективи розвитку і в інших машинобудівних виробництв.

6.8. Хімічний комплекс.

Багато з того, що оточує нас у побуті, — це вироби хімічної промисловості. До продукції галузі належать лінолеум, обшивка ліфта, сидіння в тролейбусі й вагонах метро, різноманітні упаковки, мінеральні добрива, засоби боротьби зі шкідниками сільського господарства, полімерні плівки і труби, деталі комбайнів і тракторів. З продукції хімії — різноманітних волокон — виробляється одяг. Багатьох із цих виробів ще 30—35 років тому не було. Чим це зумовлено? Насамперед тим, що хімічна промисловість поряд з машинобудуванням визначає науково-технічний прогрес інших галузей народного господарства. Жодна з них нині не може обійтися без хімії, і ця залежність дедалі зростає, стимулюючи розвиток галузі. Водночас хімічна промисловість істотно відрізняється від більшості інших галузей — вона може створювати нові матеріали з певними властивостями. Така її особливість дуже цінна, наприклад, у космічний техніці й будівництві, фармацевтичній, харчовій та легкій промисловостях.

Хімічна промисловість — одна з провідних галузей промисловості нашої країни, їй належить значна роль у формуванні галузевої і територіальної структури господарського комплексу України. Вона добре комбінується з іншими галузями, особливо металургією, і використовує їхні відходи як сировину. Значною є роль хімічної промисловості і в зовнішніх економічних зв'язках України. Експортний потенціал цієї галузі промисловості нині поступається лише чорній метал іргії. Не зменшиться роль хімічної промисловості і в найближчий час.

Розвиток хімічної промисловості в тому чи іншому районі зумовлюється природними, економічними і соціальними причинами. Спеціалізація хімічної промисловості та розміщення її підприємств в Україні залежать переважно від наявності сировини та необхідності найповнішої переробки відходів інших галузей господарства. Важливий чинник розміщення хімічних підприємств — споживач. Природно-сировинною базою для хімічної промисловості є кам'яне і бурс вугілля, нафта, кам'яна і калійна сіль, фосфати, крейда, вапняки, супутні і природні гази, сірка тощо. Найбільші поклади цієї сировини зосереджені в Донбасі, Лівобережжі, озері Сиваш, Передкарпатті тощо.

Хімічна промисловість країни використовує також відходи чорної і кольорової металургії, харчової промисловості, лісопромислового комплексу. Найбільше вторинної сировини у вигляді відходів у Донбасі і Промисловому Придніпров'ї. Хімічна промисловість складається з кількох галузей, таких як: гірнича хімія (видобування сировини), основна хімія (виробництво мінеральних добрив, неорганічних кислот і соди) та хімія органічного синтезу (виробництво полімерних матеріалів).

Однією з найбільш розвинутих галузей хімічної промисловості, що базується на потребах чорної металургії Донбасу і Придніпров'я, є коксохімічне виробництво. Воно с комплексоутворюючою галуззю основної хімії. Коксохімія служить базою для розвитку супутніх і допоміжних підприємств, які переробляють доменні і коксові гази, феноли, смоли тощо. З них виробляють сірчану кислоту, медичні препарати, пестициди і гербіциди, барвники, пластмаси, мінеральні добрива.

До провідної галузі основної хімії належить виробництво мінеральних добрив: азотних, калійних, фосфорних, комбінованих гранульованих. Виробництво сірчаної кислоти і соди — теж галузі основної хімії. До хімії органічного синтезу належить лакофарбова промисловість. Вона має широкі виробничі зв'язки з різними галузями господарства України, зокрема нафтопереробною і нафтохімічною, кольоровою та чорною металургією, лісохімічною, олійно-жировою та ін. До інших важливих галузей хімії органічного синтезу в Україні належать анілінофарбова промисловість, виробництво синтетичних смол, пластмас, хімічних волокон, нафтохімічна та гумо азбестова промисловість. Елементи ринкового господарства, вільна гра цін призводять до постійних змін у галузевій структурі хімічної промисловості. Впливають на це і геополітичні аспекти взаємодії з деякими сусідніми державами, які використовують нафту як засіб політичного тиску на нашу країну.

Підприємства гірничої хімії розмішуються в районах видобування корисних копалин, які використовуються як хімічна сировина. Сірку видобувають у Новому Роздолі (Львівська область), кам'яну сіль — у Слов'янську, Артемівську (Донбас) і Криму. Поклади калійної солі розробляються у Калуші (Івано-Франківська область) та в Стебнику (Львівщина). Коксохімічна промисловість — комплексо-утворююча галузь основної хімії—розвинута в Донбасі і Придніпров'ї. Основними центрами виробництва азотних добрив є Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Алчевськ, Горлівка, Лисичанськ, Сіверськодонецьк. Вони розмішуються в районах коксохімічного виробництва. Друга група підприємств спрямована на споживача і знаходиться в районах видобутку природного газу та на трасах газопроводів — Черкаси, Рівне, Одеса. Калійні добрива виробляють у Калуші та Стебнику. Заводи, що виробляють фосфорні добрива, зосереджені в районах високого сільськогосподарського освоєння і знаходяться в таких містах, як Вінниця, Одеса, Суми, Костянтинівка і Маріуполь. У Маріуполі використовують відходи "Азовсталі".

До провідних галузей основної хімії країни належить виробництво сірчаної кислоти. Основними центрами цієї галузі є Костянтинівка, Суми, Рівне, Новий Роздал, Дніпродзержинськ. Виробництво соди розміщується біля родовищ кухонної солі і ропи солоних озер, оскільки це дуже матеріаломістка галузь—у Слов'янську, Лисичанську, Красноперекопську (Крим). Каустичну соду виробляють у Калуші. Хімія органічного синтезу має широку сировинну базу, але в основному використовує нафту і газ. Основні центри галузі — Запоріжжя, Луцьк, Донецьк (пластмаси), Київ, Черкаси, Чернігів, Житомир, Сокаль (хімічні волокна), Шостка Сумської області (фото- і кіноплівки), Сімферополь (лаки й фарби), Рубіжне Луганської області (барвники), Кременчук, Херсон, Лисичанськ, Бердянськ (нафтохімія), Дніпропетровськ, Біла Церква (шини), Київ, Лисичанськ, Біла Церква, Суми, Запоріжжя, Одеса, Харків тощо (виробництво гумотехнічних виробів). Найбільшого розвитку і територіального зосередження хімічна промисловість набула в Донбасі, Придніпров'ї та Передкарпатті.

Хімічна промисловість України, як і решта галузей промисловості, за радянських часів розвивалася, задовольняючи насамперед потреби Москви. Тому її структура нині не зовсім відповідає потребам народного господарства України. Крім того, у спадок від командно-адміністративної системи нашій державі дісталися підприємства здебільшого із застарілим устаткуванням і малоефективними очисними спорудами. Тому розвиток хімічної промисловості України за ринкових відносин все більше буде залежати від вирішення екологічних проблем. Для поліпшення становища потрібні кошти і значні організаційні заходи. Хімічна промисловість України має великі перспективи для розвитку, які ґрунтуються на наявності природної сировинної бази, великих інших галузей господарства, чия продукція може бути використана як вторинна сировина, практично необмежених потребах у цій продукції, особливо в агропромисловому комплексі. Як показує світовий досвід розвитку господарства, вирішити ці проблеми можна лише в системі ринкової економіки. Постійно буде вдосконалюватися і галузева та територіальна структура хімічної промисловості. Закономірно зростатиме питома вага виробництва мінеральних добрив, хімії органічного синтезу та нафтохімії. Є перспектива розвитку і у гумоазбестової промисловості. Натомість зменшуватиметься частка коксохімічного виробництва та випуск сірчаної кислоти. У територіальному аспекті певний перерозподіл виробництва буде відбуватися у Передкарпаття та на південь країни.

6.9. Лісовиробничий комплекс.

Лісопромисловий (лісовиробничий) комплекс охоплює лісове господарство, деревообробну, целюлозно-паперову, лісохімічну і гідролізну промисловості. Продукція одного виробництва є сировиною для іншого. Лісозаготівельні підприємства дають деревину для лісопильних заводів. Пиломатеріали — вихідна сировина для меблевих фабрик. Відходи лісозаготівлі і деревообробки використовують у лісохімії. Тому вигідно створювати лісохімічні комбінати, де послідовну обробку деревини можна поєднувати з повною переробкою відходів.Нині господарське значення деревини в нашій країні дуже велике. Це пов'язано як з обмеженими місцевими її ресурсами, так і з широким використанням у різних галузях господарства. Деревина широко застосовується в будівництві, різних галузях промисловості, на транспорті, в сільському господарстві. Це пов'язано з цінними і дуже різноманітними властивостями деревини різних порід дерев. Значення лісопромислового комплексу зростає і у зв'язку з необхідністю різкого збільшення виробництва в державі різноманітних пакувальних матеріалів, виготовленням високоякісного паперу для друкування грошей та інших цінних паперів тощо.

Ліси в Україні використовуються не лише для заготівлі деревини. Вони відіграють ґрунтозахисну, водоохоронну роль, є "легенями" великих міст. Лісові ресурси нашої країни обмежені. Основні масиви лісу зосереджені в Карпатах, на Поліссі, в горах Криму. Поширені такі цінні породи дерев, як бук, дуб, сосна, ясен, ялина, смерека. Нині лісистість території України становить 14,3 %, а приріст лісистості — лише 0,1 % на рік. У Карпатах і на Поліссі заготовляють понад 90 % всього лісу України. Це становить щорічно близько 14,5 млн.м3 деревини. З інших країн ввозять за цей час 21—22 млн.м3 лісу. Отже, Україна щорічно споживає приблизно 36 млн.м3 деревини. За межі нашої держави за рік вивозиться близько 1 млн.м3 деревини бука і дуба. Головне завдання лісового господарства — поліпшувати екологічну ситуацію і сприяти забезпеченню держави лісовими ресурсами. Для виконання цього завдання треба садити багато лісу, плантаційно його вирощувати, зменшувати лісопиляння, раціональніше і повніше використовувати деревину. Розміщена в Україні досить рівномірно, хоч у сировинних районах (Карпати і Полісся) концентрація її підприємств вища. В районах лісорозробок і біля них великими центрами деревообробної промисловості є Рахів, Ясиня, Хуст, Ужгород, Перечин, Великий Бичків, Мукачеве (Закарпаття), Львів, Івано-Франківськ, Костопіль (Рівненська область), Луцьк, Житомир, Чернігів, Шостка (Сумська область). За межами зон лісорозробок, у значних промислових центрах і транспортних вузлах (Київ, Донецьк, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг,Дніпродзержинськ, Херсон) також надовізній сировині працюють великі деревообробні підприємства. Виробництво деревостружкових плит налагоджено в Києві, Тересві і Сваляві (Закарпаття), Надвірній (Івано-Франківська область) і Костополі. Деревоволокнисті плити випускають у Вигоді (Івано-Франківська область) та в Оржеві (Рівненщина).

Значна частина підприємств будівельних матеріалів знаходиться в сировинних районах — Брошнів (Івано-Франківська область), Ківерці (Волинська область), Коростень (Житомирщина), Свалява, Костопіль, Чернівці. Підприємства меблевої промисловості орієнтуються у своєму розміщенні переважно на споживача. Тому меблі виробляють здебільшого у великих містах — Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Львові, Луганську або поблизу них. Багато підприємств меблевої промисловості працює і в лісопромислових районах (Івано-Франківськ, Мукачеве, Ужгород, Житомир). Останнім часом в усіх регіонах країни з'явилися приватні майстерні й заводи, що виготовляють меблі. У великих містах і довкола них створюються все нові приватні підприємства деревообробної промисловості. Вони виготовляють за новітніми іноземними технологіями вікна та двері, паркет і вагонку, дерев'яні панелі тощо. Асортимент і якість продукції постійно зростають. Відбувається і подальша територіальна конкуренція виробництва з наближенням його до масового споживача. Папір в Україні почали виробляти дуже давно, більш як 400 років тому. Нині підприємства целюлозно-паперової промисловості орієнтуються у своєму розміщенні на сировинні, водні ресурси, електроенергію і кваліфіковану робочу силу. Тому і знаходяться переважно в лісопромислових районах — Карпатському і Поліському.

Головним компонентом для одержання целюлози є низькоякісна деревина хвойних і листяних порід дерев, відходи лісопиляння і деревообробки. У спеціальному апараті деревину піддають обробці, і вона перетворюється в целюлозу. За новими технологіями целюлозу можна виготовити з очерету і соломи. Целюлозу використовують для виробництва паперу і картону. Найбільшими підприємствами галузі є целюлозно-картонний завод у Жидачеві Львівської області і картонно-паперовий комбінат у місті Обухові Київської області. На картонно-паперовій фабриці в Понінці Хмельницької області виробляють учнівські зошити. Великі підприємства целюлозно-паперової промисловості є в Києві (картонно-паперовий комбінат), Рахові (картонна фабрика), Херсоні (целюлозний завод), Ізмаїлі (целюлозно-картонний завод), Корюківці Чернівецької області (фабрика технічних паперів), Малині Житомирської області (паперова фабрика). В нових умовах господарювання підприємства целюлозно-паперової промисловості намагаються врахувати кон'юнктуру, що складається на ринку. Для підвищення рентабельності виробництва використовується нова сировина, новітні технології, випускаються шпалери, учнівські зошити, туалетний папір та інша продукція. Підприємства лісохімії переробляють деревину хвойних, листяних порід дерев (береза), використовують також кору, гілки дерев, живицю, хвою тощо. Тому у своєму розміщенні орієнтуються на лісопромислові райони. Вони виробляють метиловий спирт, каніфоль, камфору, скипидар, оцтову кислоту, деревне вугілля тощо. В Україні сім центрів лісохімії: Великий Бичків, Перечин, С вал ява на Закарпатті, Вигода в Івано-Франківській, Славута в Хмельницькій, Коростень у Житомирській, Клевань у Рівненській областях.

Гідролізна промисловість порівняно нова. На підприємствах цієї галузі методом гідролізу деревини (тирси) і нехарчової сировини (кукурудзяних качанів без зерна, соломи, костриці, соняшникового лушпиння) виробляють етиловий і метиловий спирти, білкові дріжджі, кристалічний цукор (глюкозу та ін.). Основними підприємствами галузі є гідролізно-дріжджові заводи у Верхньодніпровськ)' (Дніпропетровська область) та Запоріжжі. Окремі цехи і виробництва є в Одесі, Сімферополі, Вознесенську (Миколаївська область), Кіровограді, Слов'янську, Вінниці.

Перед Україною в сучасний період досить гостро стоїть проблема підвищення рівня самозабезпечення лісовими ресурсами. Для забезпечення потреб держави при нинішній заготівлі власної деревини необхідно щороку закуповувати її на 4 млрд дол. США. В той же час державні ресурси деревини можуть ще скоротитися на 1,6 млн.м3 у зв'язку зі створенням нових заповідників і виникненням території радіаційного забруднення. За рахунок власних ресурсів деревини потреби України задовольняються на третину. Водночас відходи деревини використовуються лише на 50—60 %. У лісопаркових зонах зрубані дерева гниють на землі. Важливо розширювати площі швидкоростучих і цінних порід дерев, підвищувати продуктивність насаджень. Особливо перспективним є вирощування лісів плантаційним способом. Свого паперу в Україні не вистачає. Тому доводиться купувати його за кордоном, головним чином у Росії. Вихід—будувати целюлозні заводи, які б працювали на соломі. Дуже важливо також збирати макулатуру. Це дозволить зекономити деревину, зменшити витрати енергії й води та забруднення довкілля. У перспективі потреба в пиломатеріалах буде менша, а в картоні, пресованих виробах, пакувальних матеріалах і деревних плитах — зросте. Розвиток цих напрямків галузі, що базуються на її відходах, для України дуже актуальний. Велике значення має також широке впровадження у виробництво новітніх технологій. Вони дозволяють значно зменшити витрати сировини, кількість витрат води та електроенергії, покращити якість продукції, що випускається.

6.10.Будівельний комплекс

Сучасна будівельна індустрія нашої країни багатогалузева. Вона складається з цементної промисловості, виробництва стінових матеріалів, збірного залізобетону і залізобетонних конструкцій і деталей, в'яжучих та оздоблювальних матеріалів, будівельного скла, покрівельних матеріалів, будівельної кераміки і фаянсу, санітарно-технічних виробів тощо. З кожним роком ця структура ускладнюється, розширюються її зв'язки з іншими галузями промисловості. Зростає і значення будівельного комплексу. Це пов'язано з тим, шо від цієї галузі залежить будівництво житла, створення нових міст і сіл, окремих мікрорайонів, постійна реконструкція житлового фонду, будівництво промислових і сільськогосподарських підприємств, транспортних об'єктів, лікарень, шкіл, торгових центрів тощо. Отже, сучасне життя суспільства без ефективного функціонування будівельного комплексу просто неможливе. Він підтримує в належному стані обороноздатність країни, створює передумови для зростання виробництва в усіх галузях господарства. Нині найбільше значення будівельного комплексу у сфері приватного сектору економіки та індивідуального будівництва громадян.

Зменшення державного оподаткування будівництва привело до перерозподілу основних фондів галузі. Приватне будівництво відрізняється також високими темпами виконання робіт та підвищеною комфортністю житла та інших будівель.Рівень та особливості розвитку будівельного комплексу визначаються рівнем і структурою господарського комплексу країни, потребами в будівництві, загальним станом економіки тощо. Велике значення має також наявність природної сировинної бази та відходів різних галузей господарства, які можуть бути використані як вторинна сировина. На розвиток будівельної індустрії може впливати і спорудження великих господарських об'єктів — електростанцій, металургійних і машинобудівних гігантів тощо.

 Сучасне розміщення підприємств промисловості будівельних матеріалів склалося переважно під впливом двох чинників: сировинного і споживчого. На сировину орієнтуються в розміщенні видобувні виробництва. Вони зайняті видобутком і первинною переробкою піску, щебеню, гравію, виробництвом цементу, вапна, гіпсу і стінових матеріалів. На споживача зорієнтоване виробництво залізобетонних конструкцій, будівельного і віконного скла, шиферу тощо. Переважно у великих містах знаходяться і значні будівельні організації, які будують житло, промислові об'єкти, дороги, школи, лікарні, торгові центри, спортивні споруди. Багато підприємств сировинної орієнтації територіально наближені до відходів металургійних заводів та електростанцій (шлаки), а також до районів лісозаготівель і лісопильної промисловості. Все більшого значення набувають у розвитку і розміщенні комплексу соціально-економічні чинники. До них належать можливості і потреби населення окремих регіонів, державна регіональна політика тощо.

Найбільшого розвитку цементна промисловість набула в Донбасі та Придніпров'ї, де для цього є всі умови: високоякісна карбонатна сировина, шлаки металургійних заводів, необхідність комплексного використання гірських порід залізорудних і марганцеворудних кар'єрів. Великий центр цементної промисловості — Амвросіївка Донецької області. Крім того, на Донеччині цементні заводи є в Краматорську і Єнакієвому. У Придніпров'ї цементні заводи працюють у Дніпродзержинську і Кривому Розі. Велике цементне підприємство знаходиться в Балаклеї Харківської області, а також на північному сході України — в Новгород-Сіверському. У західній частині нашої країни сформувався другий великий район цементної промисловості, що охоплює підприємства в Кам'янці-Подільському (Хмельницька область), Здолбунові (Рівненська область), Миколаєві (Львівська область), Ямниці (Івано-Франківська область). На півдні України цементне виробництво налагоджене у Бахчисараї (Крим), Миколаївській області, Одесі тощо. У різних регіонах нашої держави нині відкриті нові родовища різноманітної цементної сировини. Це створює практично необмежені можливості для подальшого розвитку цементної промисловості нашої держави.

6.11. Соціальний комплекс.

До соціального комплексу належить виробництво товарів народного споживання (насамперед легка промисловість), а також сфера послуг (усі види підприємств обслуговування, діяльність яких спрямована на задоволення духовних і матеріальних потреб людей: мережа закладів культури, освіти, охорони здоров'я, торгівлі, сфери побуту тощо). Головне завдання комплексу—задовольнити щоденні безпосередні матеріальні та духовні потреби кожної людини. Звідси і назва комплексу. Соціальний комплекс у розвинутих країнах світу перетворився у провідний. Україна теж у майбутньому буде йти цим шляхом.

 Нині ж найглибша криза спостерігається в легкій промисловості, освіті, охороні здоров'я, культурі. Інша ситуація в сфері торгівлі і побутовому обслуговуванні. Тут виникло багато недержавних приватних установ, багато людей мають власний бізнес. Розширюється мережа ринків, торгових точок, підприємств, що ремонтують квартири, автомобілі, туристичних фірм тощо. Соціальний комплекс в Україні має великі можливості для розвитку. Його значення постійно зростатиме. Це відбувається в усіх розвинутих країнах. Причина такого явища в тому, що заможні люди процвітаючої нації все більше часу і грошей витрачають на задоволення зростаючих потреб душі і тіла. У найрозвинутіших країнах соціальний комплекс є одною з провідних і прибуткових сфер економіки. Врешті-решт він займе належне місце і в Україні.

6.12.Агропромисловий комплекс

Виробництво сільськогосподарської продукції та її переробка — одна з найважливіших складових народного господарства країни. Завдання АПК — забезпечити людей продуктами харчування, а промисловість — відповідною сировиною. АПК України має світове значення. За розрахунками спеціалістів, наша країна щорічно може виробляти продукти харчування, якими б здатна була прогодувати до 1 млрд осіб. Потенціал АПК України практично безмежний. Але він нині майже не реалізується. Нині за кількістю зайнятих (близько 40 %) АПК України переважає всі інші галузі і міжгалузеві комплекси. В ньому зосереджені також значні фонди виробничого призначення. Але більшість із них уже морально і матеріально застаріла, техніка спрацьована і не відповідає сучасним вимогам. Тому дуже великі втрати продукції під час її збирання на полях, при перевезенні та зберіганні.

У перспективі значення АПК суттєво зросте, і Україна стане одним з основних постачальників харчових продуктів на світовий ринок. Багато хто вважає, що в майбутньому Україна буде не індустріально-аграрною, а аграрно-індустріальною державою. Тому основою економіки стане сільське господарство та галузі промисловості, що переробляють, зберігають, транспортують сільськогосподарську продукцію. Великі перспективи також у тих галузей, наприклад, машинобудування, сільської промисловості тощо, які будуть забезпечувати АПК машинами й обладнанням, добривами, гербіцидами і пестицидами та ін.

До складу АПК входять сільське господарство і галузі харчової промисловості, які переробляють його продукцію (цукрова, м'ясна, молокопереробна, олійно-жирова, плодоовочева, рибна та ін.), До АПК належать також підприємства й організації, що забезпечують зберігання, перевезення і реалізацію продукції, і ті, що виробляють машини та обладнання, виконують дослідницьку роботу, готують кадри.

Зерно, наприклад, треба виростити в полі, зібрати, перевезти і змолоти на борошномельному комбінаті, потім спекти на хлібозаводі чи хлібокомбінаті хлібобулочні вироби. Зв'язок між цими зовсім різними, на перший погляд, сферами виробництва настільки тісний, що одна без одної вони не можуть існувати. Такі ланцюжки від поля чи ферми до готової продукції (цукор, соки, варення, хліб, сметана, ковбаси та ін.) називаються спеціалізованими АП К. Чим більша територія, тим більше таких ланцюжків. їхня кількість зростає від району до масштабів країни.

Основою АПК країни,її провідною галуззю є сільське господарство. Характер його спеціалізації, обсяги продукції визначають розвиток і розміщення галузей всіх інших сфер АПК і в першу чергу харчової промисловості. Сільське господарство поділяється на рослинництво і тваринництво. Є вузьке і широке поняття АПК. Вузьке включає в себе лише сільське господарство та галузі промисловості, які переробляють його продукцію. Більш широке розуміння АПК -це коли до його складу відносять ще й галузі машинобудування, які виробляють техніку для сільського господарства і технологічне обладнання для харчової промисловості, транспорт, що перевозить продукцію з поля чи ферми на заводи, систему підготовки кадрів для сільського господарства і харчової промисловості, науково-дослідні установи тощо.

Україна за площею — найбільша держава в Європі. Територія нашої країни становить 60,4 млн.га. Сільськогосподарські угіддя займають майже 42 млн. га, тобто 70,3 % від її площі. В структурі земельних угідь близько 33 млн.га займають орні землі, 8 млн.га—сіножаті й пасовища. Близько 1,2 млн. га — це багаторічні насадження. Територія України має один з найвищих у світі показників розораності. В цілому він становить 81 %. У Вінницькій, Тернопільській та Кіровоградській областях —- понад 90 %. Для порівняння розораність земель, наприклад, у США становить 19,9 %, Англії — 29,6, Франції-32,0, ФРН-32,3%. Земельний фонд, головне багатство українського народу, використовується нераціонально. Щорічно скорочується площа орних земель, яка припадає на одного жителя. Меліорація земель не є ефективною. Вчені вважають, що чорноземні ґрунти взагалі не можна поливати. У посушливих районах надлишок води викликає засолення грунтів. Землі України дуже забруднені радіонуклідами, пестицидами і гербіцидами. Значної шкоди сільському господарству завдає підвищення вмісту нітратів у ґрунтах.Як показує світовий досвід господарювання на землі, ефективно використовувати земельний фонд держави можна лише на засадах приватної власності на землю. У землі повинен бути справжній господар.

Основу рослинництва країни становлять такі культури, як пшениця, жито, кукурудза, рис, ячмінь, овес, просо, гречка, зернобобові. Зерно є основним продуктом харчування людини і сировиною для багатьох галузей промисловості. Воно також забезпечує тваринництво цінними кормами. Тому в структурі посівних площ зернові культури посідають перше місце (58 % посівних площ). Основною зерновою культурою України є озима пшениця, на яку припадає майже 40 % валового збору зерна в країні і 34 % посівів зернових культур. Основні райони вирощування цієї культури—лісостепова, степова зони і частково Полісся. Яра пшениця поступається озимій врожайністю. Тому вона має незначне поширення, головним чином у степових районах. У лісостеповій зоні яру пшеницю висівають тоді, коли вимерзає озима. Посіви жита займають близько 5 % площі зернових. Його вирощують на Поліссі, в Лісостепу, в Карпатах. Велике значення в Україні належить зернофуражним культурам — ячменю, кукурудзі й вівсу.

Ячмінь друга за розмірами посівних площ і за валовими зборами зерна (близько 20 %) яра зернова культура. Його вирощують у південній частині Степу та в передгірних районах Криму.Третє місце за площею посівів посідає кукурудза. На неї припадає майже 21 % валового збору зерна. Найліпші умови для її вирощування — північний і центральний степ.  Овес займає таку саму площу, як і жито. Його посіви зосереджені на Поліссі та в Передкарпатті. Велике значення в харчовому раціоні людини мають круп'яні культури — гречка, просо, рис. Гречку сіють у Лісостепу і на Поліссі. Просо вирощують у Лісостепу і Степу. Рис культивують на поливних землях у Миколаївській, Херсонській областях та в Криму. Зернобобові — горох, люпин, вика та соя — дуже цінні кормові та харчові продукти. Горох вирощують переважно на півдні Лісостепу і півночі Степу, люпин — на Поліссі, сою — здебільшого в Степу і Лісостепу.

На базі зернового господарства працюють галузі харчової промисловості: борошномельно-круп'яна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська. Борошномельно-круп'яна промисловість забезпечує населення борошном і крупами, а її відходи використовуються для виробництва комбікормів. Підприємства промисловості розміщуються в районах сировини і центрах споживання: Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Звенигороді, Тальному Черкаської області. Дрібніші підприємства є повсюди. Під час масового збирання врожаю зерно відправляється на елеватори, де воно зберігається. Елеватори розміщуються у великих містах, залізничних вузлах, морських портах, а також районах виробництва зерна. Тут знаходяться здебільшого і великі млини. Борошно — основна сировина для розвитку хлібопекарської, макаронної і частково кондитерської промисловостей. Головним чинником розміщення підприємств хлібопекарної промисловості є обмежені терміни реалізації свіжого хліба. Тому, чим більше місто, тим більше в ньому випікається хлібних виробів. Макаронна промисловість у своєму розміщенні цілком орієнтується на споживача, оскільки макаронні вироби перевозити на далекі відстані недоцільно. Найбільші підприємства макаронної промисловості знаходяться в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську.

Кондитерська промисловість також орієнтується в розміщенні на споживача. Найбільші підприємства цієї галузі знаходяться у великих містах — Києві, Харкові, Одесі, Луганську, Львові.

            Рівень розвитку, розміщення та технічного оснащення галузей, що переробляють продукцію зернового господарства не відповідає рівню вимог сьогодення. Всі ці галузі мають великі перспективи розвитку. Вони пов'язані з тим, що Україні вигідно продавати не зерно, а готові вироби з нього.

На технічні культури України припадає 18,6 % посівних площ. Провідними з них є цукрові буряки та соняшник. З-поміж інших технічних культур поширені також льон-довгунець, коноплі, хміль, тютюн.Україна є основною бурякозбираючою країною світу. Вона посідає перше місце за обсягами валових зборів цукрових буряків. Найбільші площі під культурою (75 %) знаходяться в Лісостепу. Соняшник — основна олійна культура нашої країни. За обсягами Його вирощування Україна на першому місці у світі. Основні площі соняшнику зосереджено у степових районах. З інших олійних культур в Україні вирощують кунжут, рицину, мак, ріпак. Ефіроолійні культури культивують переважно на півдні: коріандр — у Степу; м'яту, фенхель, кмин — у Лісостепу, троянду і лаванду — в Криму. В Україні впрошують і такі технічні культури, як хміль, тютюн, арахіс, лікарські рослини. Вирощування хмелю, наприклад, зосереджене переважно на Поліссі, особливо в Житомирській області. Тютюн вирощують у Криму, Придністров'ї та на Закарпатті. Провідною волокнистою культурою в Україні є льон-довгунець. Найбільшого поширення він набув на Поліссі і в передгір'ях Карпат. З інших волокнистих культур в Україні вирощують коноплі, канатник, кенаф тощо. У степових районах зосереджені основні площі льону-кудрявцю. Його використовують як олійну культуру. В Україні одні з найкращих у світі природних умов для вирощування цукрових буряків, соняшнику, хмелю та деяких інших технологічних культур. Але соціалістична колгоспна система десятиліттями перешкоджала реалізації цих можливостей. Нині відкриваються реальні перспективи різкого збільшення врожайності цих культур і впровадження багатьох інших, вирощування яких є дуже прибутковим.

Найстарішою і найпотужнішою в Україні є цукрова промисловість. На території 19 областей нашої держави знаходяться близько 200 цукрових заводів. Найбільше їх зосереджено в правобережному Лісостепу. Цукрова промисловість — важлива комплексоутворююча галузь. Навколо цукрових заводів виникають суміжні виробництва, що працюють на відходах (дефектний цукор, меляса) і виробляють спирт, дріжджі, вітаміни тощо. Інші відходи, наприклад жом, використовуються відгодівельними господарствами. В областях, де вирощуються олійні культури, розміщені основні підприємства олійно-жирової промисловості. Це пов'язано із значними сировинними затратами. Близько 90 % усієї олії в країні виробляють з насіння соняшнику.

Основні райони виробництва олії — Донбас і Придніпров'я, центри — Дніпропетровськ, Запоріжжя, Пологи (Запорізька область), Мелітополь. У Причорномор'ї за обсягом виробництва олії попереду Одеська область, у правобережному Лісостепу — Вінницька. Олійно-жирова промисловість має широкі виробничо-територіальні зв'язки з іншими галузями господарства. Відходи виробництва, особливо макуха, використовуються у тваринництві. Олія — цінний харчовий продукт і водночас важлива сировина для виготовлення маргарину, консервів, мила, а також допоміжний матеріал у металургійній, лакофарбовій, шкіряній та інших галузях промисловості. Підприємства тютюново-махоркової промисловості розміщуються в районах сировини та у великих містах — Києві, Львові, Одесі,Харкові, Дніпропетровську, Сімферополі тощо.

Галузі, що зайняті переробкою технічних культур мають в Україні найкращі перспективи розвитку. Практично кожна агропромислова зона має свій власний набір технічних культур.У майбутньому це дозволятиме поглиблювати спеціалізацію виробництва, уникати внутрідержавної конкуренції, вдосконалювати територіальну організацію АПК.

Найбільші площі сільськогосподарських угідь лід картоплею на Поліссі та в Передкарпатті. Вирощують її також навколо великих міст та курортних зон. Природні умови України дають змогу спеціалізуватися на вирощуванні баклажанів, перцю, помідорів, огірків. Огірки, помідори, капусту, цибулю, столові буряки, моркву вирощують на всій території України, особливо навколо великих міст. Баштанні культури (кавуни, дині) культивують у південних районах країни. Садівництво, ягідництво і виноградарство України мають міждержавне значення. Різні райони нашої держави спеціалізуються на вирощуванні різних плодів. Так, основні масиви яблунь, груш розміщено в Лісостепу і на Поліссі, а вишень, слив, абрикос, черешень, персиків, горіхів — у Степу. Найбільше сконцентровано плодоягідних насаджень у правобережному Лісостепу, Криму. Промислові ягідні насадження зосереджені головним чином навколо великих міст з орієнтацією на споживача. Окремі види продукції овочевих плантацій і садів країни мають світове і міждержавне значення. До них належать ніжинські огірки, мелітопольська черешня, херсонські кавуни тощо. Важливою галуззю сільського господарства країни є виноградарство. Близько 90 % товарного винограду вирошують у Криму, Одеській, Миколаївській та Закарпатській областях. Економічна реформа в АПК і особливо приватна власність на землю змінять як галузеву структуру цієї сфери сільського господарства, так і її територіальну організацію. Можна передбачити зростання значення садівництва і ягідництва, особливо тих плодів, вирощування яких у природно-кліматичних умовах України є най рентабельнішим. Буде більш чітка спеціалізація і агропромислових зон. Значні перспективи є в Україні і для розвитку картоплярства та вирощування деяких овочів.

У районах вирощування картоплі концентруються підприємства крохмале-патокової промисловості. Розміщують такі заводи і цехи переважно в невеликих містах і селах. Найбільше їх зосереджено в Житомирській та Чернігівській областях. Саме тут найбільше виробляється крохмалю з картоплі. Підприємства плодоовочевої промисловості знаходяться в районах вирощування плодів та овочів. Так, великі консервні заводи розміщені в південних областях країни, в правобережному Лісостепу, Закарпатській області. Виноробна промисловість має міждержавне значення. Її підприємства знаходяться, як правило, в районах виробництва сировини. Заводи, на яких розливають вино в пляшки, розміщуються як у місцях вирощування сировини, так і в місцях споживання вина (переважно у великих містах). Окремі вина українських підприємств мають міжнародне визнання: "Масандра", "Золота балка", "Коктебель" (Крим), "Шабо" (Одеська область) тощо.На різноманітній рослинній сировинній базі розвивається спиртова і лікеро-горілчана промисловість. Підприємства з виробництва спирту розміщуються переважно у невеликих містах, селищах міського типу і селах. Лікеро-горілчана промисловість зосереджена в основному у великих містах: Києві, Харкові, Львові . Переважно на сільськогосподарській сировинній базі розвивається виробництво пива і безалкогольних напоїв. Розміщення підприємств галузі орієнтується на споживача (Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк, Львів та ін.). Взагалі, галузі харчової промисловості, які переробляють картоплю, овочі, плоди, ягоди і виноград, мають в Україні майже необмежені можливості розвитку. Нині ж склалася така штучна економічна ситуація, яка призводить до того, що вигідніше цю продукцію завезти з Чилі чи Ізраїлю, ніж вирощувати в Україні. Через це місцева база розвитку переробних галузей весь час скорочувалася, падали обсяги виробництва. Вітчизняні заводи стояли, а готову продукцію завозили з Угорщини, Болгарії, Польщі та багатьох інших країн.

Тваринництво  - це друга після рослинництва важлива галузь сільського господарства. Вона забезпечує населення цінними продуктами харчування — молоком, маслом, лініями, а харчову промисловість — сировиною. Тваринництво поділяється на кілька галузей: скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво, бджільництво, звірівництво тощо. Скотарство — провідна галузь тваринництва. Поширене воно в усіх областях і районах України. Найбільше великої рогатої худоби в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь у Лісостепу і на Поліссі. В основному в країні скотарство має молочно-м'ясний напрям, тобто в структурі продукції, що виробляється, більшу частину становлять молоко і м'ясо. Навколо великих міст і в рекреаційних районах переважає молочний напрям.

            Свинарство в Україні посідає друге місце після скотарства. Частка свинини у виробництві м'яса наближається до 40 %. Основна частина поголів'я свиней зосереджена на Поліссі, в Степу та в Лісостепу, хоча спеціалізація цієї галузі в різних районах неоднакова. На Поліссі і в Лісостепу переважають м'ясо-сальні породи, а в Степу—сальні. Важливе місце серед галузей тваринництва посідає птахівництво. Ця галузь добре розвинута в Київській, Львівській, Донецькій, Дніпропетровській областях та в Криму. Спеціалізовані підприємства-птахофабрики розмішені довкола великих міст і в курортних регіонах. Вони постачають їм дієтичне м'ясо та яйця. Вівчарство найбільшого поширення набуло в Степу і Карпатах. Продукція галузі дуже цінна. В легкій промисловості використовують вовну, смушки та овчину. Крім того, вівчарство дає м'ясо (баранина), молоко, жир. Кролівництво добре розвинуте на Поліссі та Лісостепу. Шовківництво найпоширеніше в степовій і лісостеповій зонах. Бджільництво як галузь тваринництва, що дає надзвичайно цінну продукцію — мед, віск, прополіс, пилок, маточне молочко, — найпоширеніше в Степу, Лісостепу і Карпатах. Ставкове рибництво має в Україні значні перспективи розвитку. Нині можливості галузі реалізуються далеко не повністю. Найбільше розвинуте ставкове рибництво в Лісостепу і Карпатах.

Переважно на продукцію скотарства орієнтується молокопереробна галузь харчової промисловості. Вона поділяється на маслоробну, сироварну і молочноконсервну галузі. На розміщення молокопереробних заводів впливають сировинні чинники та наявність масового споживача. Так, виробляють продукцію з незбираного молока — пастеризоване молоко, сметану, кефір, ряжанку — у великих містах, тобто орієнтуючись на масового споживача. Виробництво масла, сиру, молочних консервів зосереджене в невеликих містах і селищах у сільськогосподарських районах з розвинутим молочним тваринництвом.

            Тваринництво є сировинною базою для м'ясної промисловості. У торгівлі харчовими продуктами м'ясо поступається тільки хлібобулочний виробам. Крім харчових продуктів, м'ясна промисловість виробляє також корми для сільського господарства, лікувальні препарати тощо.

 Головні підприємства цієї галузі промисловості — м'ясокомбінати — зосереджені у великих містах, а також у районах розвинутого тваринництва. Найбільші з них — у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Донецьку. Сировинна база тваринництва розширюється за рахунок птахівництва Донбасу, Придніпров'я, навколо Києва та Харкова, а також курортних зон.

 Продукція бджільництва активно використовується різними галузями харчової промисловості, зокрема лікеро-горілчаною, пиво-безалкогольних напоїв та ін. Крім того, багато ліків виробляється із цієї сировини.

            На основі продукції рибництва (особливо вилову риби і морепродуктів у морях та океанах) працюють рибопереробні підприємства. Найбільші з них — у Вилковому (Одеська область), Білгороді-Дністровському, Іллічівську, Одесі, Очакові, Миколаєві, Херсоні, Євпаторії, Севастополі, Ялті, Генічеську, Бердянську, Маріуполі.

            На основі тваринництва, включаючи кліткове звірівництво, яке поширене в Лісостепу, розвиваються вовняна, шкіряна і взуттєва промисловості та хутрове виробництво. Галузі, що зайняті переробкою тваринницької продукції нині за своїми технічним і організаційним рівнями все ще не відповідають сучасним світовим стандартам. Це призводить до значних витрат сировини і погіршення якості готової продукції. Все це робить останню неконкурентоспроможною як на зовнішньому, так, навіть, і на внутрішньому ринку. Перехід на нові форми господарювання і введення приватної власності на землю змінять структуру і територіальні особливості розвитку галузей, що переробляють тваринницьку продукцію.

Сільськогосподарське виробництво в Україні має зональну спеціалізацію. Відповідно до цього склалася і певна спеціалізація переробних галузей легкої і харчової промисловостей. На Поліссі природні умови сприяють розвитку тваринництва (молочно-м'ясне скотарство і свинарство), льонарства, картоплярства і зернового господарства. Розвинуті крохмале-патокова, молочна і м'ясна промисловості. Це - Поліська агропромислова зона. У Лісостепу, де ґрунти родючі і зволоженість достатня, домінує рослинництво буряківничо-зернового напряму з м'ясним скотарством і свинарством. Розвинуті цукрова, молокопереробна і м'ясна промисловості.

У Степу на родючих ґрунтах при недостатній зволоженості сформувалася зона зернових та олійних культур з овочівництвом, баштанництвом і виноградарством, м'ясо-молочним скотарством. Розвинуті олійно-жирова, борошномельна, плодоовочева, виноробна промисловості. Навколо великих міст і промислових центрів виникли приміські зони господарств, які спеціалізуються на вирощуванні овочів і фруктів, виробництві молока і м'яса, яєць. Утворення приміських зон визначається не природними умовами, а потребами міст у тваринницькій і плодоовочевій продукції. їх спеціалізація не залежить від природних умов. У Карпатах і Криму (гірські і передгірські території) природні умови своєрідні, і вони впливають на специфіку господарювання в цих регіонах.

            У Криму вирощують виноград, тютюн, там розвинуте садівництво, тваринництво має молочно-м'ясний напрям. У гірських районах випасають овець. У Передкарпатті вирощують зерно, льон, хміль, картоплю, розвинуто скотарство і свинарство. У горах Карпатах, на полонинах, випасають овець. На Закарпатті домінуючими напрямами господарства є скотарство, виноградарство та вирощування тютюну. Агропромислові зони, які сформувалися в Україні протягом останніх десятків років, не є до кінця ефективними і усталеними. Суб'єктивні чинники в їх формуванні та спеціалізації не подолані й донині. У перспективі дія об'єктивних економічних законів і потреби регіональних, українського та міжнародного ринків суттєво змінять спеціалізацію і обсяги виробництва в кожній зоні. В першу чергу це стосується не стільки Карпати Криму, скільки найбільших агропромислових зон, які виникли в основних природних зонах країни — Поліссі, Лісостепу і Степу.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ:

1. Дайте визначення народногосподарського комплексу України.
2.Що таке структура економіки України?
3.Дайте визначення економічного простору.
4. Характеристика основних рис народногосподарського комплек­су України.
5. В чому полягають регіональні особливості галузевої структури економіки?
6. Особливості реструктуризації регіональної економіки в умовах ринку.
7. Основні групи факторів, що впливають на необхідність рест­руктуризації регіональної економіки.
1.Дайте визначення народногосподарського комплексу. Що є об'єктивною основою його формування? 
2.Назвіть показники, які характеризують рівень економічного розвитку країни
3.Дайте визначення економічного простору.
4.Оарактеризуйте основні риси народногосподарського комплек­су України.
5. Дайте визначення галузі. Що розуміється під галузевою структурою і які її елементи? 
6.Які зміни в галузевій структурі народного господарства сталися в післявоєнні роки? Які сучасні тенденції в розвитку галузей господарства?
7.В чому полягають регіональні особливості галузевої структури економіки?
8.Що розуміється під територіальною структурою? Які терито­ріальні зрушення сталися в господарстві України в післявоєнні роки?
9. Що ви розумієте під виробничою сферою і який її склад? Які особливості співвідношення виробничої і невиробничої сфери в Україні?

10.Охарактеризуйте роль соціальної сфери, Ії склад та стан розвитку.
11Які проблеми та перспективи розвитку соціальної сфери є найважнішими на сучасному етапі розвитку?

Тестовий контроль до теми