Регіональна економіка. Електронний посібник. Завадських Ганна Миколаївна

10.1. Стратегія економічного розвитку регіонів, основні підходи до неї

 

З господарського погляду економіка регіону - це ланка господарського комплексу країни, яка розміщена на певній частині її території.  Економіка регіону базується на мікроекономічній виробничій функції,  тобто врахуванні найбільш ефективної дії місцевих чинників виробництва - робочої сили,  ресурсів,  економічних зв'язків конкретних підприємств тощо.  Для економіки регіону найбільш притаманні риси саморегуляції через попит і пропозицію,  рівень конкуренції в межах регіону,  форми власності. Економічний розвиток регіону базується на мікроекономічних відносинах -  відносинах між підприємствами,  ринками товарів і послуг,  засобам виробництва і виробничою та соціальною інфраструктурою.   Для економіки регіону притаманна широка взаємодія між усіма суб'єктами господарювання, що відображає інтеграційний процес і характеризує комплексність і збалансованість його розвитку. Таким чином, економіка регіону відтворює здатність різних економічних суб'єктів ефективно здійснювати господарську діяльність на внутрішньорегіональному рівні.  Разом з тим особливість регіонального розвитку є основою для міжрегіональної взаємодії,  тобто виходу на макроекономічну систему країни в цілому з позицій вирішення власних (регіональних)  економічних завдань.      Зазначені особливості економіки регіону як сутнісні ознаки і відокремлюють її від регіональної економіки. Регіональна економіка щодо економіки конкретного регіону виступає макроекономічним середовищем.  Це середовище створюється,  наприклад, єдиною на національному рівні монетарною системою,  дією інфляційних чинників,  впливом чинників міжрегіональної дії,  зокрема ефективнішого функціонування транспортної системи,  встановленням валютних курсів тощо.

  Регіон,  навіть найбільш розвинутий,  не може виконувати функції господарського регулювання для інших регіонів. Для регіону більш характерні ознаки цілісності,  ніж для регіональної системи,  яка включає сукупність регіонів.  У правовій сфері конкретний регіон не має тих повноважень,  які притаманні для національної господарської системи. Розвиток економіки регіону розглядається центральними органами з позицій місцевого самоврядування,  визначення функцій і взаємодії територіальних органів різних рівнів.  Вихідною позицією управління господарським комплексом регіону є його комплексний розвиток і задоволення на цій основі соціально-економічних потреб його населення.  Комплексний розвиток регіону передбачає розвиток виробничих і соціальних комплексів, які мають включати такі необхідні інфраструктурні блоки,  як будівельний,  житлово-комунальний,  соціально-культурний,  оздоровчий,  освітній,  торгово- сервісний,  побутового обслуговування та ін.  Господарство регіону повинно розвиватися значною мірою на базі регіональної та муніципальної власності,  місцевих бюджетів,  ефективного використання місцевих ресурсів тощо,  утворюючи таким чином єдину економічну систему. У сучасних умовах, коли регіональні суб'єкти наділені значними повноваженнями і можливостями внутрішньорегіонального управління,  складаються умови,  за яких регіони несуть відповідальність за реалізацію загальнодержавної регіональної соціально-економічної політики, самовідтворення і розвиток, самозабезпечення основних стандартів життєдіяльності населення.

Оскільки регіони неоднакові за своїм економічним потенціалом,  то формуються регіони-донори і дотаційні регіони.  Якщо у великому регіоні проблема депресивності економічного розвитку характерна лише для окремої його частини, тобто субрегіону нижчого рангу, то тоді питання активізації його господарської діяльності вирішується через розроблення та запровадження регіональних програм розвитку з найбільш важливих галузей економіки.  Таким чином,  поєднання централізованих механізмів регіонального розвитку як окремих ланок єдиного господарського комплексу з активною діяльністю регіональних владних та економічних структур кожного конкретного регіону може забезпечити прискорений розвиток регіонів. Економіка кожного конкретного регіону відчуватиме значний вплив центральних органів завдяки прийняттю рішень,  які сприяли б ефективному розвитку регіональної ініціативи в галузі використання регіональних переваг,  ефективному використанню наявних ресурсів і умов. Економіка кожного регіону має свою внутрішню структуру,  механізми управління і функціонування.  Але вона не є обмеженою та ізольованою.  Завдяки міжрегіональним зв'язкам економіка окремого регіону є частиною економік інших регіонів і таким чином національної економіки в цілому.  Економіці кожного регіону притаманна і внутрішня територіальна дискретність   -  кожен  регіон  поділяється   на  дрібніші  субрегіони  згідно  з адміністративно-територіальним чи іншим поділом території.  Таким чином, економіка регіону являє собою складну систему взаємодій регіональних,  субрегіональних (внутрішньорегіональних)  і міжрегіональних елементів, утворюючи єдиний економічний простір. 

Регіональний економічний розвиток розглядається як органічне поєднання та взаємозв'язок функціонально-просторових та галузево-регіональних блоків розвитку територій. 

Стратегія регіонального розвитку економіки - система заходів, спрямована на реалізацію довгострокових завдань соціально-економічного розвитку держави з урахуванням раціонального вкладення регіонів у розв'язання цих завдань, які визначаються реальними передумовами й обмеженнями їх розвитку. Стратегія регіонального розвитку держави неоднорідна стосовно територіальних суб'єктів, що обумовлено істотною різницею між територіями за рівнем забезпеченості ресурсами, структурою господарства, досягнутим рівнем розвитку різних сфер економіки, умовами входження в ринкову економіку тощо.
З метою забезпечення раціонального поєднання територіальних і загальнодержавних інтересів процеси регіонального розвитку мають регулюватися шляхом умілого поєднання елементів планування, прогнозування і програмування. 

Планування включає аналіз, прогнозування соціально-економічного розвитку, визначення найраціональнішого варіанту розвитку, розробку і реалізацію заходів на досягнення визначених цілей. Кінцевим продуктом планування є план - документ, в якому визначено систему взаємоузгоджених завдань, об'єднаних спільною метою, визначеними термінами, методами і послідовністю досягнень. Регіональне планування перебуває у тісному зв'язку з бюджетною політикою. В основі бюджетів завжди лежить план чи прогноз розвитку відповідної території. Тому важливим документом, що визначає основи формування і напрями використання фінансових ресурсів на місцевому рівні є програма економічного і соціального розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Прогнозування — це перша стадія планування, яка науково аргументує ймовірні тенденції і напрями стратегічного розвитку, а прогноз містить загальні контури визначених цілей і інструментів їх досягнення. В проектах довгострокових і середньострокових прогнозів і програм повинні відображатися питання вдосконалення регіональної економічної політики, у тому числі можливі зміни економічного механізму регіональних відносин (міжбюджетні відносини, питання управління власністю і використання природних ресурсів тощо).

Бюджетне регулювання виступає складовою бюджетного прогнозування і регламентує міжбюджетні відносини. Бюджетне планування охоплює: 1) складання бюджетів різних рівнів; 2) розробку індивідуальних кошторисів витрат для бюджетних установ; 3) взаємозв'язок державних планів економічного і соціального розвитку країни (регіону) та фінансових планів міністерств і відомств із бюджетом; 4) забезпечення єдиного порядку складання бюджетів окремих регіонів, зведених місцевих бюджетів, бюджетів областей і Автономної Республіки Крим у консолідований Державний бюджет.

Бюджетне прогнозування є важливим інструментом управління фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування, оскільки: пов'язує регіональну політику і місцевий бюджет для досягнення довгострокових планів, поліпшує ефективність використання фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування; дозволяє визначити альтернативні шляхи вирішення зазначених проблем; удосконалює процес формування місцевих бюджетів; дозволяє реально оцінити бюджетну ситуацію і прийняти відповідні рішення; сприяє відкритості та прозорості у прийнятті рішень.

Економічне програмування - це інструмент реалізації планових цілей, який дозволяє державі орієнтувати економіку через регулярний і комплексний вплив на її структуру відповідно до варіанту соціально-економічного розвитку в межах ринкового механізму. Програма характеризується чітко визначеними системою заходів та завдань на досягнення намічених в плані (прогнозі) цілей, узгоджених за термінами реалізації та складом виконавців і має на меті розв'язання важливих проблем розвитку національної економіки, міжгалузевих, галузевих, регіональних і локальних проблем.

Моделі розвитку носять концептуальний, переважно теоретико-мето-дологічний характер. У них мають бути сформульовані загальні макроекономічні умови, необхідні для забезпечення довгострокової економічної стратегії держави в регіонах, збереження загальнодержавного економічного простору.

Програми розвитку мають переважно прикладний характер, розраховані на середньострокове комплексне прогнозування і покликані забезпечити узгодження територіальних і галузевих інтересів, потреб центру та регіонів.

Незважаючи на достатній рівень вивченості проблеми формування та реалізації стратегії регіонального розвитку, наявність чималої кількості нормативно-правових актів, і досі залишаються невирішеними багато питань. До цього часу наявна територіальна диференціація регіонів України, не завершено реформування адміністративно-територіального устрою, не сформовані механізми стимулювання місцевих громад до прискорення розвитку регіонів, не оптимізовано процеси централізованого регіонального регулювання та підтримки місцевих ініціатив, у т. ч. співвідношення їх інтересів тощо. Усе це засвідчує необхідність постійного вдосконалення існуючих концепцій соціальноекономічного розвитку регіонів України.

Сучасний стан економіки України є відображенням багатьох соціально-економічних процесів, що відбуваються у світовому суспільстві. На нинішньому етапі розвитку нашої країни актуальною проблемою стає проблема економічного зростання кожного з її регіонів.

 У цих умовах важливо проаналізувати особливості прояву кризових явищ у розвитку регіонів. Це допоможе визначити пріоритетні завдання державної регіональної політики та адекватні механізми регулювання процесів регіонального розвитку в країні для подолання наслідків економічної кризи. Згідно із сучасною теорією управління, трансформація економічної системи забезпечується стратегічним управлінням, але цілісна теорія стратегічного управління соціально-економічною трансформацією регіону перебуває в стадії становлення.

Так, Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року передбачає: забезпечення сталого економічного зростання на сучасній технологічній основі з високою продуктивністю праці та зайнятістю.

Основні цілі Державної стратегії:

1) підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення їх ресурсного потенціалу;

2) розвиток людського потенціалу;

3) розвиток міжрегіональної співпраці;

4) створення інституційних умов регіонального розвитку.

Основні напрями регіональних стратегій базуються на аналізі соціально-економічного стану регіонів, ресурсного та наявного промислового потенціалу. У пріоритетах розвитку кожної з регіональних стратегій було враховано як загальні підходи, так і особливості кожного регіону з огляду на пріоритетність та можливість вирішення завдань, перш за все - поліпшення якості життя населення. Такий висновок можна зробити на тій підставі, що соціально-економічний розвиток регіону - це комплексне поняття, яке включає такі взаємопов'язані складові частини: підвищення якості життя населення на основі економічного розвитку регіону з обов'язовим ефективним використанням наявного та залученого ресурсного потенціалу. У той же час, якщо піднятися над сьогоденними турботами влади та бізнесу, то ситуація, з якою стикаються регіони та країни в цілому, виглядає куди складнішою, ніж можна собі уявити. В умовах глобалізації та загострення конкуренції між провідними країнами світу в політичній, економічній, військовій та інших сферах і у зв'язку зі вступом України у СОТ перед регіонами та країною зростають виклики та загрози опинитися у ряді неконкурентоздатних країн із залежною економікою та обмеженим суверенітетом.

На концептуальному рівні структурна політика регіонів повинна відповідати на такі принципові для економічного розвитку країни питання:

1) на яких регіональних ринках повинно переважно здійснюватися економічне зростання (розвиток внутрішнього ринку, інтеграція та її формати, експортно орієнтована економіка);

2) яким повинно бути товарне наповнення (галузева структура) економічного зростання;

3) за рахунок яких джерел повинно відбуватися економічне зростання та як здійснювати мобілізацію і цільове використання таких ресурсів;

4) хто буде основним суб'єктом модернізації регіону в різних її секторах (держава, великий, середній та малий бізнес);

5) яким повинен бути економічний механізм, що забезпечує зацікавленість господарюючих суб'єктів в активній участі в проектах модернізації як національної економіки в цілому, так і її регіональних складових, а також достатню прозорість фінансових потоків та ефективний контроль за їх цільовим використанням.

Реалізація зазначених стратегічних завдань політики регіонального розвитку повинна грунтуватися на результатах комплексного дослідження сучасного стану й тенденцій соціально-економічного розвитку регіонів України. Стратегічне планування розвитку регіонів є важливим інструментом державного регулювання, що допомагає підтримувати необхідні економічні пропозиції, забезпечує узгоджене цілеспрямоване функціонування всіх ланок господарської системи суспільства. Водночає на сьогодні немає грунтовних досліджень чинників та тенденцій економічних та соціальних процесів у регіонах у період економічної кризи, що є дуже важливим при формуванні стратегій подолання кризових явищ у регіонах і системи заходів державної регіональної політики.

Такий стан вказує на необхідність проведення подальших досліджень, спрямованих на розвиток теоретичних та практичних підходів до стратегічного управління розвитком регіонів. У зв'язку із цим тематика нашого дослідження є досить актуального в умовах сьогодення. Сам факт звернення регіонів до стратегічного планування та спроби вийти за межі поточної діяльності - явище не тільки позитивне, але й виключно важливе в регіональній політиці останніх років, оскільки ставить регіональні органи влади в нову, відповідальну позицію, на базі зафіксованих цілей, показників і т. д., в якій за певних умов можливим є перехід від парадигми функціонування до парадигми розвитку.

У стратегії економічного та соціального розвитку України «Шляхом Європейської інтеграції» на 2004–2015 роки зазначається, що державна регіональна політика у 2004–2015 pp. повинна забезпечити:

1) застосування договірних засад при визначенні спільних дій центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у стимулюванні регіонального розвитку, зокрема підтримку розвитку депресивних територій;

2) вирішення спільних регіональних та міжрегіональних проблем розвитку шляхом об'єднання фінансових ресурсів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

3) підвищення ролі регіонів у зовнішньоекономічному співробітництві і активніше здійснення входження регіонів до міжнародних організацій та формувань, активізацію міжрегіонального та транскордонного співробітництва;

4) удосконалення системи державного стратегічного прогнозування регіонального розвитку, розробку стратегії розвитку регіонів;

5) децентралізацію влади, розмежування функцій та повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з розширенням повноважень місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування;

6) підвищення ролі регіонів у реалізації економічної політики держави;

7) адаптацію національного законодавства з питань регіональної політики до норм і стандартів Євросоюзу.

Відповідно до цих уявлень і стратегія регіонального розвитку повинна стати системоутворюючою конструкцією загальної стратегії розвитку країни.

Стратегічне планування є організаційним центром стратегічного управління, на основі функціонування якого формуються необхідні передумови та приймаються рішення щодо практичної реалізації соціально-економічної трансформації регіону. За основу стратегічного планування взято аналіз як внутрішніх можливостей регіональної економіки, так і зовнішніх конкурентних сил і пошук шляхів використання зовнішніх можливостей з урахуванням специфіки економіки регіону. Можна сказати, що мета стратегічного планування полягає в поліпшенні реакції регіону на динаміку глобального ринку й поведінку регіонів-конкурентів. Стратегічне планування в цьому випадку виступає як сукупність визначених функцій:

1) стратегічний аналіз;

2) визначення місії та цілей;

3) фінансове оцінювання стратегічних альтернатив;

4) вибір типу стратегії.

Для забезпечення довгострокового економічного зростання Україна має достатньо передумов - це вигідне географічне положення, значна сировинна база, багаті природні ресурси, вагомий науково-технічний та людський потенціал тощо.

Найголовнішою причиною, що стримує нині входження України до світового господарства, є дуже низька конкурентоспроможність її продукції на міжнародних ринках: більшість вітчизняних товарів не відповідають міжнародним стандартам. Перехід до світової системи стандартів зараз вимагає чимало часу і коштів, чого не можуть дозволити собі більшість виробників. Тому й одиниці українських товарів сьогодні мають міжнародні сертифікати і допускаються на світовий ринок. Крім того, характерними рисами української продукції є її низька якість та матеріаломісткість, оскільки обладнання, на якому вона виготовляється, морально застаріло.

Причини низької конкурентоспроможності продукції - переважання в експорті України сировинних товарів і недостатність високотехнологічного обладнання, патентів, ліцензій, ноу-хау, які користуються на ринках величезним попитом. Значним недоліком є також нестача високопрофесійних кадрів, які можуть працювати на зовнішніх ринках і забезпечувати збут продукції. Формування економічної моделі України має орієнтуватися на сучасні світові досягнення, стрімко змінювані технології виробництва, технічні, екологічні та інші стандарти і критерії конкурентоспроможності.

Важливими чинниками підвищення конкурентоспроможності економіки України загалом та окремих підприємств на світових ринках мають стати сприятливе підприємницьке середовище, інвестиційний клімат, прозора й необтяжлива податкова система та відносно дешевша, порівняно з розвинутими країнами, робоча сила. Перспективи національної економіки пов'язані з перевагами новітніх технологічних укладів, які відповідають інформаційно-інтелектуальному етапу розвитку світового господарства. Саме інтелект людини має відігравати вирішальну роль у створенні засад нового суспільства. Від якості людського капіталу залежить потенційний успіх у розвитку національної економіки, в довгостроковій стратегії, опора на людський капітал виявляється найефективнішою. В цих умовах вирішальним чинником суспільного прогресу є пріоритетний розвиток освіти і науки, створення потужної мережі охорони здоров'я, спроможних багатократно примножити інтелектуальний потенціал України та підвищити якісний стан трудових ресурсів.

Розвиток регіонів в Україні має базуватися на поєднанні ідей сталості, збалансованості та соціальної орієнтації. Цей вислів треба покласти в основу державного регулювання розвитку регіонів та максимально враховувати при виданні нормативно-правових актів, спрямованих на розробку та реалізацію цільових програм, концепцій та стратегій розвитку регіонів, регіональної політики України. Економіка регіонів України повинна бути переведена на інноваційний шлях розвитку, для цього необхідно сформувати ефективні регіональні інноваційні системи з урахуванням національних та регіональних особливостей, а також європейського та світового досвіду. Необхідно також вирішити комплекс завдань з розробки стратегій та програм інноваційного розвитку регіонів.

Головним недоліком механізму формування державної регіональної політики є неузгодженість дій і належних механізмів координації. Серед головних механізмів, які застосовуються державою для регулювання регіонального розвитку, необхідно виділити:

— запровадження програмування розвитку регіонів, удосконалення міжбюджетних відносин;

— поліпшення умов інвестування;

— розвиток транскордонного і прикордонного співробітництва;

— запровадження спеціального режиму інвестування на окремих територіях;

— здійснення централізованих капіталовкладень та надання інвестиційних субвенцій.

Виконання зазначених завдань дасть можливість забезпечити розвиток країни, наблизити рівень життя до европейський стандартів і створити умови для посилення економічної активності в усіх регіонах України.

 

10.2. Поняття та особливості проблемних регіонів. Якісні показники проблемних регіонів

 

       Найважливішим об'єктом державної дії на міжрегіональну економічну диференціацію в Україні виступають проблемні регіони країни.

Відповідно до прийнятої в регіональній науці термінології, проблемними регіонами вважаються такі території, які в існуючих соціально-економічних умовах,  не в змозі самостійно вирішити найбільш гострі проблеми свого розвитку (в т. ч. реалізувати наявний економічний потенціал) і тому вимагають активної державної підтримки.

Сутність поняття „проблемний регіон" полягає в тому, що ця територія (район, область), самостійно не може вирішити свої соціально-економічні проблеми чи реалізувати свій високий потенціал і потребує активної підтримки зі сторони держави. Отже, проблемний регіон - це категорія державної фінансової підтримки.

Головними типами проблемних регіонів є:
відсталі чи (слаборозвинуті); депресивні; прикордонні.

До групи відсталих або слаборозвинених належать регіони, які традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Слаборозвинуті регіони ніколи не впливали на економіку країни. В більшості випадків такі регіони розмішуються на периферії.
Держава може надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку виробничої інфраструктури, стимулювання потоків інвестицій, деяких податкових і кредитних пільг, селективного надання дотацій підприємствам з метою забезпечення мінімальної зайнятості. Внаслідок обмеженості фінансових ресурсів держави, основним напрямом є забезпечення саморозвитку регіонів на основі використання власного потенціалу і конкурентних переваг. Збільшення суми між бюджетних трансфертів на користь відсталих регіонів відбуватиметься по мірі прискорення економічного росту в країні.

Депресивні регіони — це такі просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку, отже, немає підстав розраховувати на самостійний вихід з кризової ситуації. Депресивними слід вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, екології, соціальних послуг вищі за макрорегіональні, загальнодержавні.

Тривалість і масштаб регіональної депресії визначаються, як правило, структурою галузей виробництва, де криза стала основною причиною розповсюдження депресії на всю економіку регіону. За цією ознакою депресивні регіони поділяються на: старопромислові; аграрно-промислові; добувні.

Як показує практика,  в сучасних соціально-економічних умовах кризових тенденцій в регіонах або збереження економічної стабільності багато в чому обумовлені дією динаміки найважливіших макроекономічних процесів,  а також все більш зростаючим впливом зовнішньоекономічних факторів,  пов'язаних з поглибленням процесів глобалізації у світовій економіці. У зв'язку з цим уявляється правомірним і доцільним розглядати кожен регіон як органічну складову частину, відкриту підсистему не тільки єдиного народногосподарського комплексу країни, але і глобальної системи світової економіки в цілому.

Вирішального значення набуває здатність регіону найраціональніше і послідовно використовувати свої конкурентні переваги,  якнайповніше реалізувати свій конкурентний потенціал і на цій основі забезпечити стійку

динаміку економічного зростання.  З позиції методології системного аналізу будь-яка проблема у сфері управління складними системами розглядається як відмінність між існуючою і цільовою   системами.  У даному випадку як цільова система регіональної економіки може бути прийнятий стан її динамічної стійкості. Даний стан базується на найбільш раціональному і ефективному використанні всього конкурентного потенціалу території, а також на системі цілеспрямованих регуляційних  (стимуляційних або амортизаційних)  дій держави,  що забезпечують сприятливі загальноекономічну кон'юнктуру і

інвестиційний клімат у країні.  З урахуванням вищевикладеного,  під проблемним регіоном слід розуміти територію,  яка в рамках діючих загальноекономічних і правових умов і передумов не в змозі самостійно реалізувати свій конкурентний потенціал на вітчизняному і  світовому ринках,  і тому потребує державної економічної (перш за все, фінансової) підтримки.

Дана характеристика проблемних регіонів дозволяє тісніше пов'язати завдання підвищення конкурентоспроможності їхньої економіки і створенняумов стійкого соціально-економічного розвитку з фундаментальноюспрямованістю загальнодержавної політики по забезпеченню стратегічної

конкурентоспроможності України в глобальній системі світової економіки.

Одночасно таке розуміння суті проблемних регіонів дозволяє при розробці шляхів їх державної підтримки задіювати весь арсенал методів державного регулювання,  причому не тільки територіально-орієнтованих,  але також макроекономічних і структурно-функціональних. Разом із тим вказана характеристика означає, що на сьогоднішній день на території України практично відсутні безпроблемні регіони.  Так,  економічно найбільш розвинений суб'єкт країни – м. Київ – має кризову ситуацію з екології,  стану транспортної інфраструктури, розвитку демографічних процесів, а також наукового потенціалу.

Гострота і характер поєднання різних проблем,  сконцентрованих на певній території, відображають специфіку того або іншого регіону. У той же час необхідно відзначити низку суттєвих аспектів сучасного  «проблемного»  соціально-економічного становища регіонів України.

По-перше,  межі проблемних регіонів не завжди збігаються з кордонами суб'єктів України.  Кризова ситуація в економіці або соціальній сфері може бути обмежена лише частиною територіального суб'єкта,  наприклад,  декількома

муніципальними утвореннями,  або групою суміжних муніципальних утворень,  що відносяться до двох або декількох суб'єктів України. Таксамо високий конкурентний

потенціал економіки даного регіону дуже часто може бути практично реалізований лише на обмеженій території,  наприклад,  у рамках режиму вільної економічної зони.

По-друге, істотно розрізняється рівень дії реалізації конкурентного потенціалу окремих регіонів на стан загальної конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Це пов'язано як зі значною диференціацією економічного потенціалу регіонів,  так і з відмінністю впливу окремих чинників регіонального розвитку (сприятливі природно-кліматичні умови,  наявність значних запасів цінних мінерально-сировинних або паливно-енергетичних ресурсів, високий рівень розвитку регіональної інфраструктури,  вигідне геоекономічне положення,  наявність кваліфікованих кадрів і порівняно дешева робоча сила і т.  ін.)  у кожному конкретному випадку на динаміку загального соціально- економічного становища країни і зміну конкурентоспроможності її економіки загалом.

 По-третє, в деяких випадках існують альтернативні сценарії розвитку тих або   інших регіонів і, відповідно, шляхи реалізації їх конкурентного потенціалу.

По-четверте, необхідно розрізняти проблемні регіони, що мають всі необхідні внутрішні передумови до стійкого саморозвитку,  і регіони,  в яких гострота і поєднання економічних і соціальних проблем мають системний характер і обумовлюють їх загальний кризовий стан.

Відносно перших регіонів позитивна і стійка економічна динаміка може бути досягнута за умови макроекономічної стабілізації і поліпшення загальної ринкової кон'юнктури. Відносно другої групи регіонів навіть найбільш сприятлива дія всієї сукупності зовнішніх і макроекономічних чинників не в змозі подолати негативний вплив обмежень за сукупністю внутрішньорегіональних чинників. Дана група регіонів вимагає додаткової системної державної підтримки в рамках політики територіального вирівнювання не тільки в кризовий період,  але і на етапі стійкого економічного зростання країни.

Регіони з системним  (інтегрованим)  характером економічних і соціальних проблем мають певні ідентифікаційні ознаки,  що відображають найважливіші наслідки кризових процесів і ситуацій по різних аспектахтериторіального розвитку. До таких ідентифікаційних ознак можна віднести:

а) порівняно низький по відношенню до загального по країні рівень економічної активності в даному регіоні,  що характеризується середньодушовим рівнем виробництва валового регіонального продукту;

б) відносно низький рівень реальних грошових доходівнаселення;

в) надмірно високий рівень загального безробіття економічно активного населення;

г)  украй низький рівень інвестиційної активності суб'єктів

господарювання;

д) порівняно низький рівень бюджетної забезпеченості регіону за рахунок власних джерел доходів;

е)  відсутність позитивних стійких тенденцій основних характеристиксоціально-економічного становища регіону.

Якщо при характеристиці того або іншого проблемного регіону мають місце всі вказані ознаки, можна стверджувати, що економіка даного регіону в цілому неконкурентоздатна в ринкових умовах, що склалися. При цьому вимоги вітчизняного ринку в цілому істотно менш жорсткі, ніж світового ринку, щодозволяє підтримувати загальну конкурентоспроможність значно більшому

числу регіонів.  Це,  у свою чергу,  актуалізує завдання подальшого розвитку загальноукраїнського ринку на основі інтенсифікації міжрегіональних економічних зв'язків.

Таким чином,  у світлі вищесказаного,  ключове значення для розуміння характеру і ролі проблемних регіонів в економіці країнимають:

– реальний потенціал зростання їх конкурентоспроможності на перспективу,  що виявляється в потенційному прирості валового регіонального продукту і поліпшенні якісних параметрів стану їх економіки, соціальної сфери й природного середовища; 

– ступінь впливу регіону на сукупний конкурентний потенціал України в системі світової економіки;  характер поточної конкурентоспроможності регіональної економіки в цілому.

Разом із тим,  необхідне також розуміння того,  що реалізація конкурентного потенціалу і зростання конкурентоспроможності економіки будь-якого проблемного регіону означає відповідне збільшення конкурентоспроможності всієї вітчизняної економіки в глобальній системі світогосподарських зв'язків і відносин.

Як наголошувалося вище, проблемні регіони не є однорідними, а мають свою специфіку,  пов'язану з характером і поєднанням на їх території різних економічних і соціальних проблем.  Це,  у свою чергу,  зумовлює відповідні особливості методів і механізмів їх державної підтримки. Виявлення різних типів регіонів визначається вимогами наукового аналізу причинно-наслідкових зв'язків в процесах територіального розвитку,  його прогнозування на перспективу,  а також необхідністю обґрунтування рішень, що приймаються у сфері державної регіональної політики. При цьому типологія зазвичай будується з урахуванням тих чинників і ознак,  які відіграють визначальну роль у характеристиках регіонів,  що відповідають конкретним завданням дослідження. Питанням типологізації проблемних регіонів останнім часом приділяється значна увага в регіональних економічних дослідженнях. 

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально-економічної політики, яку впроваджують на національному і регіональному рівнях. Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону та підприємства шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реорганізації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого клімату, пошуку нових ринків збуту.

Прикордонні регіони відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки і міжнародного співробітництва. Прикордонні регіони мають потенціал для активного залучення до інтеграційних процесів, які охоплюють на сьогоднішній день увесь континент. Поняття "прикордонний регіон" означає, що територія, яка до нього відноситься, перебуває під впливом державного кордону. Основними функціями такого регіону є бар'єрна, фільтруюча, контактна.

Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів на світовій арені збільшуються повноваження місцевих влад, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу вирішити конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.

Вищою формою прикордонного співробітництва у країнах ЄС стали євро регіони. 

Єврорегіони — це міждержавні транскордонні регіональні асоціації, які охоплюють прикордонні області та розвиваються за погодженими планами та проектами. Співробітництво тут відбувається у вигляді розробки спільних комплексних програм економічної, культурної та гуманітарної взаємодії, конкретних транскордонних економічних проектів, розв'язання проблем зайнятості, інфраструктури, екології. В Україні існує можливість створення та ефективного функціонування ще однієї форми регіонального співробітництва — вільних економічних зон на прикордонних територіях.

Якісний аналіз дає можливість визначити вплив окремих фак­торів на суспільний розвиток регіону в їх взаємозв’язку з показниками соціально-економічного розвитку. До факторів зростання фізичного обсягу ресурсів споживання належать: збільшення обсягів виробництва продукції у галузях; зміна темпів зростання виробництва; зміна матеріаломісткості виробництва; зміна питомої ваги втрат; зміна сальдо між територіальними економічними зв’язками, зміна ефективності нагромадження. На характер відтворювальних процесів у регіоні можуть вплинути зміна кількості населення, зростання або спад промислового і сільськогосподарського виробництва, тобто фактори, які дають уявлення про рівень життя населення.

У результаті якісного аналізу визначаються причини, які спричинили відповідні зміни в кількісних показниках (економічних, демографічних). Тому якісному аналізу підлягають насамперед структура господарства регіону за формами власності, галузева структура, структура населення і трудових ресурсів. Об’єктом якісного аналізу стають також показники середньорічних темпів економічного зростання з позицій оцінки ефективності економічної діяльності регіону.

Разом із тим, вказане трактування, на нашу думку, є занадто загальним і не дозволяє достатньо чітко визначити межу між проблемними регіонами і успішними територіями.  При цьому ступінь вирішення тих або інших соціально-економічних проблем в кожному регіоні буде завжди відносний через постійні умови господарської діяльності,  що змінюються,  під впливом різного роду внутрішніх і зовнішніх  (у т. ч.  кон'юнктурних) чинників.

 

10.3. Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку

 

Економічний розвиток регіону базується на мікроекономічних відносинах —  відносинах між підприємствами,  ринками товарів і послуг,  засобами виробництва і виробничою та соціальною інфраструктурою. Для економіки регіону притаманна широка взаємодія між усіма суб'єктами господарювання,  що відображає інтеграційний процес і характеризує комплексність і збалансованість його розвитку.

 Економіка кожного регіону має свою внутрішню структуру,  механізми управління і функціонування.  Але вона не є обмеженою та ізольованою.  Завдяки міжрегіональним зв'язкам економіка окремого регіону є частиною економік інших регіонів і таким чином національної економіки в цілому.  Економіці кожного регіону притаманна і внутрішня територіальна дискретність   -  кожен  регіон  поділяється   на  дрібніші  субрегіони  згідно  з

адміністративно-територіальним чи іншим поділом території.

Таким чином, економіка регіону являє собою складну систему взаємодій регіональних,  субрегіональних (внутрішньорегіональних)  і міжрегіональних елементів, утворюючи єдиний економічний простір. 

Донецький економічний регіон - економічний район, розташований на південному сході України. Район охоплює територію тільки двох областей - Донецької та Луганською. Площа його становить 53,2 тис. км², а населення - 6,8 млн осіб. Природо-ресурсний потенціал зумовив перетворення району в індустріальний із провідною роллю важкої промисловості. Основними в економічному районі є паливна промисловість та електроенергетика, чорна і кольорова металургія, машинобудування, хімічна, будівельних матеріалів та легка промисловості. Важливе значення мають агропромисловий, транспортний, рекреаційний міжгалузеві комплекси.
Паливна промисловість та електроенергетика спеціалізуються на видобутку кам'яного вугілля, виробництві електроенергії на ТЕС, що працюють на вугіллі. Тут діє ціла низкаДРЕС, найбільші серед яких - Вуглегірська, Слов'янська.

Район посідає друге місце в Україні за випуском чавуну, сталі й прокату. Основою для розвитку металургії на привізних рудах є потужне коксохімічне виробництво та інші обслуговуючи галузі. Найбільшими центрами чорної металургії тут є Донецьк, Маріуполь, Макіївка, Алчевськ, а кольорової- Артемівськ, Костянтинівка, Микитівка.      Продукцію металургійного комплексі використовують машинобудівні підприємства, які виготовляють устаткування для металургійної, гірничорудної, будівельної індустрії, транспортні засоби. Важке машинобудування зосереджене у Краматорську, Макіївці, Горлівці, Донецьку, транспортне - у Луганську, Маріуполі, Стаханові. Низка заводів спеціалізується на сільськогосподарському електротехнічному машинобудуванні. Комбінуючись із металургійним та паливно-енергетичним комплексами, а також використовуючи в роботі мінеральні солі власним родовищ, район відрізняється потужною хімічною промисловістю - виробництвом азотних та фосфорних добрив, соди, а також продукції хімії органічного синтезу.

У будівельно-індустріальному комплексі міжрайонне значення мають цементна та скляна галузі промисловості.
Специфічною рисою агропромислового комплексу і зокрема сільського господарства є те, що вони мають яскраво виражену приміську спеціалізацію, зорієнтовану на збереження потреб населення, зайнятого у промисловому секторі економіки. Тільки північні й південні частини району з меншою концентрацією промислових центрів зайняті вирощуванням переважно озимої та частково ярої пшениці, соняшнику, а також молочно-м'ясним скотарством і вівчарством. Харчова промисловість орієнтується переважно на споживача і містить підприємства борошномельно-круп'яної, хлібопекарської, кондитерської, пивоварної, м'ясної та молочної галузей. Загальнодержавне значення має солеварна індустрія та виробництво шампанських вин.
Легка промисловість, використовуючи жіночі трудові ресурси та місцеву і привізну сировину, спеціалізується на випуску вовняних тканин, трикотажу, швейних виробів і взуття. Транспорт Донецького району вирізняється в Україні найбільшим обсягом перевезень, особливо залізницями та автомобільними шляхами. Значного рівня розвитку набули тут морський, трубопровідний та повітряний його види.
Міжрайонне значення має рекреаційний комплекс, який базується на ресурсах Азовського моря, мінеральних водах і лікувальних грязях.

Основними проблемами району є вирішення питань подальшого розвитку вугільної промисловості, складної екологічної ситуації, депопуляції, великого розриву в рівнях доходів жителів краю. Невирішеність цих питань спричиняє подальший занепад малих міст, селищ, сільських населених пунктів. Проблемою соціально-економічного розвитку Донецького економічного регіону залишається висока концентрація промислового виробництва.

Це зумовило найбільшу в державі урбанізованість території, одну з найскладніших екологічних ситуацій,  хоча і сприяло порівняно високому розвитку продуктивних сил району в межах України.  Загострення даної проблеми відбувалося під впливом природноекономічних та історичних передумов і чинників, а також у результаті структурної політики держави, що  проводиться останнім часом.  Згідно з цією політикою капітальні вкладення,  залучення іноземних інвестицій в основному орієнтуються на галузі спеціалізації району, що відіграють помітну роль у міжнародному поділі праці,  тобто насамперед у важку промисловість. У системі охорони здоров'я основною метою розвитку повинно стати розширення обсягів медичної допомоги, доступності її надання для всіх верств населення,  підтримка та модернізація матеріально-технічної бази галузі,  вдосконалення механізму державного фінансування медичного обслуговування.

 В агропромисловому комплексі регіону треба нарощувати обсяги виробництва особливо продукції м’ясо-молочного тваринництва, городництва уnприміських зонах.  Для зменшення соціального напруження в шахтарських містах і селищах необхідно приділити більше уваги створенню в районі нових робочих місць,  налагодженню системи перекваліфікації кадрів,  вивільнених із закритих вугільних підприємств.  Зміцнення матеріальної бази потребують також міський транспорт,  комунальне господарство. 

Актуальною є проблема забезпечення стабільного водопостачання.  У цілому,  незважаючи на різке зниження обсягів виробництва, загострення екологічних проблем, складну демографічну ситуацію, Донецький економічний регіон має значний потенціал для подолання цих кризових процесів і поступової активізації розвитку господарського комплексу.

Придніпровський економічний район. До складу Придніпровського економічного району входять Дніпропетровська, Кіровоградська та Запорізька області. Це п'ятий район України за площею – 59,1 тис. км² (9,5% від території держави) та шостий за чисельністю населення – 5,3 млн. осіб (11,3%), але за рівнем промислового розвитку він знаходиться на другому місці після Донецького і є одним з найбільших індустріальних районів України. Частка продукції, вироблена промисловим комплексом Придніпровського району, складає 23,5% від продукції України. Загалом район дає 53% продукції чорної металургії держави, 23,5% – електроенергії, 19% – машинобудування, 19% – хімії та нафтохімії. Територіальна концентрація промисловості регіону у три рази вища за середньодержавний показник. Галузями спеціалізації є:електроенергетика,чорна і кольорова металургія,машинобудування,легка промисловість.

Аналіз сучасного стану економіки Придніпровського економічного регіону свідчить про наявність диспропорцій в її розвитку і низки невирішених проблем,  зокрема:  зменшення обсягів видобутку основних корисних копалин;  небезпечні еколого-економічні тенденції в землекористуванні (виведення з обігу родючих земель,  значне зменшення гумусового горизонту);  дефіци паливних,  водних і лісових ресурсів;  високий рівень питомих витрат;  недостатній рівень розвитку інвестиційного комплексу (нераціональна структура капітальних вкладень,  недостатні обсяги інвестування реального сектору економіки);  недостатній рівень розвитку соціальної сфери;  невирішеність фундаментальних економічних проблем,  пов'язаних з проведенням структурної реформи (втрата управління системами господарського комплексу,  денаціоналізації основних експортних галузей,  недосконалість внутрішньогалузевої структури економіки,  окремих її сфер і галузей,  непропорційне зростання елементів ринкової інфраструктури,  необґрунтоване посилення сировинної спрямованості структури господарського комплексу);  підвищення рівня внутрішньорегіональної диференціації соціально- економічного розвитку;  недосконалість територіальної організації продуктивних сил;  порушення  пропорцій між виробничою і невиробничою сферами;  розбалансованість пропорцій між сферами АПК і суміжних з ним галузей господарського комплексу;  загострення екологічних проблем у областях зосередження агломерацій.

Передбачаються такі основні напрями розвитку господарського комплексу Придніпровського економічного регіону:  вирішення основних фундаментальних проблем,  пов'язаних з проведенням структурної реформи;  ресурсозберігаюча спрямованість економіки та комплексне використання ресурсів,  зокрема раціональне використання природних ресурсів;  запровадження маловодних і безводних технологій,  реконструкція зрошуваних систем,  розширення обсягів захисного лісорозведення,  широке використання всіх вторинних матеріальних ресурсів,  що створюються в процесі основного виробництва;  формування нової інноваційної стратегії шляхом включення в інвестиційний процес приватних  структур як вітчизняних,  так і зарубіжних;  удосконалення галузевої  територіальної структури капітальних вкладень;  прискорення темпі  інвестування і виробництва традиційних галузей спеціалізації;  подальший розвиток електроенергетики,  вугільної та золотодобувної промисловості;  нарощування експортного потенціалу.

Східний економічний район  так зване Лівобережне Придніпров'я, розташований на лівому березі річки Дніпро, у північно-східній частиш України. Він дещо витягнутий у широтному напрямі і включає три області: Харківську, Полтавську, Сумську. За площею (13,9% від загальної площі країни) і населенням (12,1%загальнодержавної його чисельності) Лівобережне Придніпров'я дещо поступається іншим економічним районам України. Лівобережне Придніпров'я характеризується сприятливим економіко-географічним положенням. Район межує з найбільш промислове розвиненими в Україні Донбасом і Промисловим Придніпров'ям, зі столичним Київським районом. На сході межує з Росією, давні і дуже інтенсивні виробничі зв'язки з нею сприяли його економічному розвитку. На заході, він прилягає до річки Дніпро, маючи вихід до Чорного моря через основну водну магістраль країни. Територію району перетинають важливі транспортні магістралі. Вони з'єднують його з іншими регіонами України, з Росією і багатьма країнами СНД. Розташування більшої частини району в одній природній лісостеповій зоні, спільність транспортно-географічного положення, історичних особливостей розвитку визначають його природно-господарську цілісність.

Перед економікою Східного економічного регіону стоять складнізавдання щодо переходу від кризового етапу розвитку всіх галузей народногосподарського комплексу до етапу зростання,  стабілізаціївиробництва,  нарощування соціально-економічного потенціалу.  В умовах низького рівня промислового виробництва існує потреба збереження найсучасніших виробництв і трудових колективів, поступоведоведення обсягів виробництва до рівня, який задовольнив би потреби населення.  У регіоні є всі передумови для налагодження випуску засобів  виробництва (машин,  обладнання)  для різних галузей економіки України і експортних потреб, у першу чергу для реорганізованих сільськогосподарських структур - фермерських та індивідуальних господарств.  Важливо знайти  шляхи для освоєння випуску найсучасніших предметів народного споживання в багатьох галузях, головним чином  у галузях електроніки та електротехніки.  Важливим напрямком є розвиток паливно-енергетичного комплексу,  оскільки Східний регіон став домінуючим у видобутку нафти й газу в Україні.  Від розвитку цієї галузі залежить нормалізація функціонування паливно- енергетичного комплексу в усій державі.

У галузі агропромислового комплексу необхідно зосередити увагу на забезпеченні реорганізованих сільськогосподарських структур необхідним обладнанням,  посівним матеріалом,  мінеральними добривами, фінансовими ресурсами;  актуальним є збереження і підвищення природної родючості ґрунтів.

Першочерговими заходами щодо розвитку соціальної сфери є приведення її до стану, який не тільки задовольняв би потреби жителів регіону в життєво важливих послугах,  а й створював умови для прискореного й розширеного відтворення робочої сили через докорінне покращання рівня життя населення,  особливо в сільській місцевості.  Враховуючи високий ступінь урбанізації територій регіону,  особливо Харківщини,  необхідно досягти такого рівня розвитку соціальної сфери в промислових центрах регіону, який відповідав би соціально-екологічним вимогам суспільства нової, постіндустріальної формації,  головною ознакою якої є гармонійний розвиток як суспільства,  так і природного середовища. 

Основними пріоритетами розвитку господарства,  які сприятимуть прискореному відродженню регіональної економіки та її ефективному функціонуванню,  мають бути заходи з попередження структурної кризи,  зорієнтовані на подальшу реструктуризацію господарського комплексу регіону в напрямі зміщення інвестиційно-інноваційних потоків з матеріало-  та енергомістких сировинно-добувних у високотехнологічні й наукомісткі обробні й переробні галузі промисловості,  в розвиток багатоукладного сільського господарства,  АПК у цілому та виробничої,  соціальної і ринкової інфраструктури; державна підтримка-прискореного відродження або введення в дію найважливіших конкурентоспроможних високотехнологічних виробничих потужностей:  радіоелектронної промисловості,  приладобудування та оборонного машинобудування.

Центральний економічний район. Територія Центрального регіону характеризується дуже вигідним транспортно-географічним положенням — центральним столичним, а також близькістю до сировинних баз, основних промислових регіонів і регіонів споживання готової продукції. Для регіону характерна також велика різноманітність і складність території, зумовлена наявністю поліської та лісостепової частин. У центрі регіону знаходиться потужний політичний, економічний, культурний і науковий центр - столиця країни Київ. Негативним є те, що регіон знаходиться у просторі, охопленому наслідками Чорнобильської катастрофи.

Одним з важливих напрямів розвитку Центрального економічного регіону є структурна перебудова його господарського комплексу інноваційної спрямованості,  тобто максимально можливе за сучасних умов технологічне

оновлення всіх галузей економіки з попереднім визначенням галузевих пріоритетів.

Пріоритетами розвитку повинні бути конкурентоспроможні галузі з виробництва товарів і послуг на внутрішньому й зовнішньому ринках. Такими у Центральному регіоні є машинобудування,  у тому числі виробництво оптичних і оптико-механічних приладів,  радіовимірювальних приладів, авіаційна,  мікробіологічна промисловість.  Продукція цих галузей спрямована на задоволення потреб внутрішнього і зовнішнього ринку.  У цьому зв'язку необхідно нарощувати потенціал експортно-орієнтованих галузей і товарнихгруп, зокрема  літакобудування і приладобудування.  У хімічній та нафтохімічній промисловості,  що є галуззю регіональної спеціалізації,  необхідно максимально використовувати наявні потужності,  здійснювати реконструкцію і технічне переозброєння всіх виробничих ланок.  У регіональному АПК треба спрямувати зусилля на збалансування основних блоків комплексу -  сільського господарства,  харчової промисловості, виробничої інфраструктури. Важливим є зменшення витрат на виробництво продукції галузі,  що.  у свою чергу,  підвищить її конкурентоспроможність.

Важливим для Центрального регіону є розвиток індустрії туризму з центром у Києві,  який багатий на історичні та культурні пам'ятки, що значно збільшить валютні надходження до місцевого і державного бюджетів.  Необхідно нарощувати обсяги послуг,  вдосконалювати їх структуру,  вишукувати можливості для збільшення питомої ваги наукомістких послуг,  зокрема, в галузі науково-технічних досліджень і розробок.

Поліський економічний район. До Поліського економічного району входять Волинська (1042 тис. чол.), Житомирська (1338 тис. чол.), Рівненська (1159 тис. чол.), Чернігівська (1179 тис. чол.) області. Проживає 93 - 94% етнічних українців. Природно - кліматичні умови сприятливі для ведення як сільського господарства, так і лісництва.
У районі розвинуті харчова та легка промисловості, машинобудування, металообробна промисловість. 

У Луцьку розміщений завод електроапаратури, приладобудування, автомобільний завод; у Рівному - завод приладобудування, високовольтної апаратури, торговельного устаткування, завод з виготовлення запасних частин для тракторів, виробниче об'єднання "Азот". У Чернігівському промисловому вузлі зосереджені підприємства хімічної, харчової, легкої промисловості. У Бердичеві знаходиться єдиний в Україні солодовий завод, Чернігові - взуттєва, шкіряно-взуттєва фабрики.

У регіоні розвинута легка та харчова (м'ясна, молочна, крохмале-патокова та ін.) галузі промисловості.
Найголовнішими транспортними вузлами є Ковель, Здолбунів, Рівне, Житомир, Чернігів. На експорт в основному ідуть будівельні матеріали, цукор, консерви, а імпортуються паливо, чорні метали, прокат.

Головною проблемою соціально-економічного розвитку Поліського економічного регіону залишається відносно низький порівняно з Україною в цілому рівень загального розвитку продуктивних сил.  Це пов'язано як з причинами історичного характеру, так і з особливостями структурної політики останнього періоду, коли інноваційний та інвестиційний процеси в основному орієнтувались на важку промисловість індустріальних регіонів,   галузям спеціалізації і територіям Поліського економічного регіону приділялась менша увага.

Через низький рівень економічного і соціального розвитку,  в кризовий період виробництво в регіоні скорочувалось більш високими темпами і в значніших обсягах,  ніж у середньому по Україні.  На цьому тлі поглибилась диференціація рівнів соціально-економічного й промислового розвитку областей Полісся, що ускладнює вирішення регіональних проблем соціального характеру, особливо проблем зайнятості населення. Важливою проблемою в Поліському економічному регіоні є екстенсивне ресурсокористування з обмеженим використанням сучасних природозберігаючих видів виробництв та екологічно орієнтованих економічних механізмів їх функціонування, а також природовідновлювальних заходів. Це -  один з головних чинників стримування виробництва, особливо в галузях АПК,  який є провідною ланкою господарства.  З метою ефективного використання земельного фонду і нейтралізації негативних чинників необхідним є перехід до природно адаптивного ресурсозберігаючого землекористування з відмовою від принципів екстенсивно-трансформаційного використання земель,  створення умов для розширеного відтворення агровиробничого потенціалу грунтів,  середовищеформувальних функцій земельних угідь,  екологічної збалансованості агроландшафтів.  На землях меліоративного фонду повинна застосовуватись контурно-меліоративна територіальна організація агроландшафтів з контрольованою інтенсивністю використання земель,  застосування якої підвищить економічну ефективність та екологічну збалансованість сільськогосподарського виробництва на осушених землях,  відновить еколого-гідрологічні функції природних болотних утворень.       

Перспективний розвиток Поліського економічного регіону має ґрунтуватись на засадах поєднання принципів сталого розвитку з ефективним ринковим механізмом господарювання,  поглиблення в оптимізованих,  соціально-екологічних напрямах структурної перебудови природно- господарського комплексу на принципах взаємоузгодження регіональних і загальнодержавних інтересів,  широкої підтримки на державному рівні регіонального розвитку за рахунок запровадження цільових комплексних програм економічного,  соціального й науково-технічного розвитку, залучення заощаджень і зусиль широких кіл населення до участі в підтримці регіонального розвитку.

Структурним зрушенням в економіці регіону мають сприяти ринкові перетворення,  зокрема розширене запровадження приватної й колективної форм власності щодо провідних підприємств регіону,  розвиток мережі фермерських господарств,  інтенсифікація малого та середнього підприємництва,  особливо в харчовій галузі АПК,  легкій промисловості,  соціально-культурній та соціально-побутовій сферах господарювання, що дасть і помітний соціальний ефект,  сприятиме більш повній зайнятості населення регіону, стимулюватиме його економічну активність.

Подільський економічний регіон До складу Подільського економічного району входять три області (Тернопільська, Хмельницька та Вінницька) загальною площею 60,9 тис. км²; чисельністю жителів 4,3 млн.осіб. Значна частина території району в минулому входила до складу могутнього Галицького- Волинського князівства, яке продовжило українську державність до середини XIV ст. Річка Збруч, яка зараз тече по межі Тернопільської і Хмельницької областей, розділяла до 1939 року УРСР і Західну Україну, що входила до складу Польщі.
Район межує з Молдовою, а також п’ятьма економічними районами України. Розміщений він між двома важливими паливно-сировинними базами країни: Передкарпаттям та Придніпрв’ям. Подільський регіон перетинають важливі міжнародні транспортні магістралі: залізниці, шосейні дороги, трубопроводи.

Подільсько-економічний район має зручне економіко-географічне положення, зокрема, такі його характеристики, як централізованість, сусідство з відносно розвинутими Столичним і Зіхідним економічними районами, вигідне траспортно-географічне положення. За розмірами території район посідає четверте місце серед економічних районів України, що впливає на можливості його комплексного економічного і соціального розвитку. 

Головні проблеми - завантаження виробничих потужностей регіону й зниження безробіття, рівень якого тут перевищує 12%. Одним з головних чинників,  що стримують розвиток виробництва у регіоні, створення нових робочих місць, завантаження та приріст потужностей виробництва,  є недосконала інвестиційно-інноваційна діяльність. Основними чинниками низької інноваційної активності в регіоні є несприятливий інвестиційний клімат,  відсутність коштів нерезидентів,  низька зацікавленість іноземних інвесторів,  відсутність платоспроможного попиту в замовника продукції,  високі кредитні ставки банків,  труднощі з сировиною,  недосконалість законодавчої бази.  Досі інноваційна діяльність здійснювалась на підприємствах переважно за власні кошти.  Особливості сучасного етапу інноваційної діяльності в регіоні можна охарактеризувати скороченням державних витрат на дослідження, їх знецінення під дією інфляції,  різке подорожчання ресурсів,  фондів та інших витрат,  причому дослідження, що стосуються провідних галузей спеціалізації регіону  фінансуються неналежним чином. 

Пріоритетами розвитку Поділля в перспективі мають стати:  чітко виражена соціальна орієнтація реформ,  підвищення рівня життя населення,  покращання екологічної ситуації,  розширеннязовнішньоекспортних зв'язків, покращання можливостей самофінансування розвитку базових галузей виробництва через реінвестування, подолання явищ економічної депресії в усіх територіях регіону,  а загалом формування територіально-цілісного макроекономічного господарського комплексу регіону.

Карпатський економічний район  включає 4 області: Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську і Чернівецьку. Він межує на півночі з Поліським, на сході - з Подільським економічним районом. На заході і півдні його межі збігаються з державним кордоном України. Прикордонне положення, наявність важливих залізничних і безрейкових шляхів сполучення сприяють налагодженню тісних економічних зв'язків зі східними та південними районами України, а також з Молдавією, Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною, Польщею, Білорусією. Це у свою чергу, дає змогу розвивати на території району галузі, які б виробляли експортну продукцію чи забезпечували її транзит.

Таке зручне економіко-географічне положення істотно впливає на формування галузевої структури господарського комплексу цього району. Він віддалений від металургійних баз, тому тут недоцільно розвивати металомістке машинобудуввання. Це зумовлено ще й тим, що власних запасів сировини район не має. Проте близькість до європейських країн, прикордонне положення сприятливо впливають на формування кооперативних зв'язків на рівні як підприємств, так і цілих галузей. Особливо це стосується машинобудування, хімічної промисловості. Налагодженню тісних стосунків з країнами Західної Європи сприяє досить розвинена мережа транзитних залізничних, автомобільних та трубопровідних шляхів, які є частиною євразійської транспортної системи і зв'язують промислово розвинені регіони цих частин світу між собою.

Комплексний розвиток Карпатського економічного регіону зумовлений наявним потенціалом соціально-економічних та природних ресурсів,  екологічною ситуацією, тенденціями розвитку економіки в державі.

Головним напрямом розвитку Карпатського регіону повинна бути його оціальна спрямованість одночасно з дотриманням екологічної рівноваги між господарською діяльністю людини і навколишнім природним середовищем.  Сприяти поліпшенню ситуації в економіці регіону покликані структурна перебудова,  диверсифікація виробництв,  розвиток специфічних для регіону галузей,  промислів.  Збалансування територіально-господарських пропорцій регіону необхідно досягати через поліпшення роботи існуючих галузей спеціалізації в умовах збереження та нарощування обсягів агропромислового виробництва.

  Серед пріоритетів треба виділити всебічний розвиток рекреаційного господарства як однієї з галузей,  щосприятиме надходженню фінансових ресурсів для існуючого господарського комплексу регіону, а також поліпшення стану в суміжних галузях і взагалі в економіці Карпатського регіону.

До першочергових заходів належать:  будівництво та реконструкція існуючих міждержавних шляхів сполучення,  особливо на міжнароднихтранспортних коридорах,  забезпечення випереджальних темпів випуску наукомісткої продукції високого технологічного рівня,створення нових конкурентоспроможних зразків техніки,  підвищення якості й ефективності виробництва,  зорієнтованого на задоволення потреб внутрішнього ринку, нарощування експортного потенціалу за рахунок відновлення і збереження традиційних ринків, що існували д перебудовчого періоду та освоєння нових ринків. Виходячи з цього,  для Карпатського регіону необхідно забезпечити підвищення ефективності всіх сфер регіональної економіки. У першу чергу це стосується тих галузей,  які мають найбільш швидкий обіг фінансових коштів.  Тому в найближчій перспективі доцільними є реконструкція,  технічне переозброєння діючих підприємств і нове будівництво невеликих високомеханізованих підприємств легкої і харчової промисловості.  Економічно обґрунтованим і вигідним для регіону є розвиток народних промислів: килимоткацтво, вишивання, виготовлення художніх виробів з лози,  дерева, різьблення по дереву, гончарство.

Причорноморський економічний район займає південну частину України. До його складу входять АР Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська області. Його площа – 113 тис. км² (18,7% площі України), населення – 6,8 млн. осіб (14,3% населення України). У районі розвинене машинобудування, рекреаційний комплекс, багатогалузева харчова промисловість, високотоварне сільське господарство з високою часткою посівів зернових, садів, виноградників, тютюну та ефіроолійних культур. На район припадає 30% виробництва ковальсько-пресового устаткування, 45,9% консервів, 20% хімічних добрив України. Тут сконцентровано до 90% українського виробництва вин. Значним є вклад регіону у виробництво морських та річкових суден, кукурудзозбиральних комбайнів, тракторних плугів, металорізальних верстатів, електродвигунів. Соціально-економічний розвиток Причорноморського економічного регіону відбувається у складних умовах розбудови ринкової економіки України,  що проявляються в недосконалій структурній політиці держави, невизначеності форм та методів її регулюючого впливу,  порушенні господарських зв'язків,  спаду виробництва,  загостренні соціальних суперечностей тощо. Економічні процеси не супроводжуються відчутними якісними перетвореннями,  позитивними структурними змінами,  подоланням нагромаджених за останні роки відтворювальних деформацій та деформацій у соціальній сфері.  У багатьох напрямах зафіксовано поглиблення зазначених диспропорцій,  що потребують негайного усунення.

Залишається на дуже низькому рівні коефіцієнт оновлення та введення в дію основних фондів.  У розвитку інвестиційного комплексу регіону треба здійснювати заходи з удосконалення структури капітальних вкладень відповідно до змін у структурі господарства,  спрямовувати випереджальними темпами капіталовкладення у виробничу сферу,  стимулювати інвестиційну діяльність суб'єктів господарювання. У цьому контексті першочергове значення має підвищення конкурентоспроможності економіки Причорноморського економічного регіону та реалізація інноваційної стратегії її розвитку, зниження енергомісткості й матеріаломісткості промислового виробництва, закріплення позитивних наслідків реформування АПК,  забезпечення загального приросту продукції,  остаточне подолання збитковості й зміцнення фінансового стану сільськогосподарських підприємств.

Особливої уваги потребують проблеми,  пов'язані з соціальною сферою,  рівнем життя населення, проблеми зайнятості, підвищення добробуту широких верств населення. Важливим є забезпечення більш ефективного використаннятта розвитку трудового потенціалу населення регіону. Подальший економічний і соціальний розвиток регіону пов'язаний з поліпшенням стану довкілля, раціональним використанням природних ресурсівина основі застосування економічних інструментів раціонального використання природних ресурсів,  здійснення на регіональному та місцевому рівнях невідкладних заходів,  спрямованих на забезпечення надійної екологічної безпеки.

Основні проблеми землекористування в Причорноморському економічному регіону пов'язані з надмірно високим рівнем розораності земель (81,2%), екстенсивним розвитком землеробства, розвитком ерозійних процесів у зв'язку з недосконалістю зрошувальних систем.  Згідно зі стратегією розвитку України в Причорноморському

економічному регіону пріоритет надається розвитку море господарського комплексу:  суднобудуванню та судноремонту,  рибному та портовому  господарству,  машинобудуванню для АПК,  освоєнню нафтогазових родовищ шельфової зони Чорного моря.  Важливим напрямом є створення сучасної інфраструктури туризму та оздоровлення.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ: