Підвищення ролі науки в суспільстві, зростання її соціального престижу ставить високі вимоги до знань про виникнення та розвиток самої науки. Поява наукового знання сягає своїм корінням у глибоке минуле, до часів, коли було нагромаджено певний мінімум знань, які почали передаватись людьми у різних видах їхньої практичної діяльності.

Першим практично зорієнтованим науковим знанням була математика, яка виникла в Стародавньому Єгипті (рис.1) й Месопотамії. Математичні знання цих народів не розділялись на математичні дисципліни, а були об'єднані за практичним призначенням відповідного роду діяльності. Чиста, або теоретична математика утворилась на основі застосування теоретичного способу систематизації математичного знання — логічного доказу, тобто переходу від одних положень до інших. Математика як форма теоретичної свідомості виникла в VI ст. до н. є. у Стародавній Греції.

Рис. 1 – Математика Стародавнього Єгипту.

 

Визначення поняття науки вперше було дано Арістотелем. (рис. 2).

Рис. 2 – Ἀριστοτέλης, фреска Рафаеля.

 

Він виділив науку як особливу форму знання задля самого знання і вважав, що одержання таких знань є вищою метою людської діяльності.

У період Середньовіччя в феодальній Європі виникло вчення про природу, яке служило в той час релігії. Але пізніше наукові ідеї Коперника (рис. 3) здійснили переворот у науці. Вони завдали удару по схоластиці, і наука звільнилась від теології та перейшла в самостійне ідеальне буття.

Рис. 3 – Микола Коперник.

 

Подальший розвиток науки призвів до синтезу теоретичних і емпіричних методів дослідження, що є характерним і для науки Нового часу (сьогодення). Засновником нового індуктивного методу дослідження став Ф. Бекон ( рис. 4). Наука, за Беконом, є історичним продуктом людської діяльності.

Рис. 4 – Френсіс Бекон.

 

Розглядаючи науку як діяльність з метою одержання знань, можна запровадити соціально орієнтований критерій її періодизації. Відносно цільової орієнтації науки у суспільстві в історичному її генезисі можна виділити три основних періоди:

1)  особистісно-світоглядну орієнтацію науки (від її виникнення до Галілея і Ньютона ( рис. 5, 6)); основна мета першого періоду — формування загального уявлення про світ і місце в ньому людини;

Рис. 5 – Галілео Галілей.

 

Рис. 6 – Ньютон.

 

2)  технологічну, матеріально-виробничу орієнтацію науки (починаючи з XVII ст. і до сучасності); за результатами вона була революційною як для техніки, так і для самої науки;

3)  суто особистісну орієнтацію, спрямовану на розвиток інтелектуального творчого потенціалу особистості (сучасний етап); якщо розвиток виробництва в XIX ст. здійснювався, в основному, за рахунок удосконалення машин і технологічних процесів, то в наш час він рухається вперед завдяки інтелектуальному розвитку самої людини, що є провідним фактором зростання матеріального виробництва.

Розвиток наук у сучасному суспільстві спричиняє "вертикальну" інтеґрацію науки — тенденцію до все більшого зближення науки з практикою, а в зв'язку з цим — до зближення між фундаментальними і прикладними науками, поглиблення процесів диференціації та інтеґрації наукового знання. Результатом диференціації є поява окремих теоретичних систем і виокремлення їх у самостійні галузі науки з власними предметом, мовою і методами. Диференціація наукового знання супроводжується його інтеграцією, тобто прагненням різних наук у процесі взаємозв'язку запозичити одна в одної і методи, і мову з метою застосування їх для вивчення свого об'єкта.

Розвиток будь-якої галузі науки здійснюється впродовж послідовних чотирьох етапів:

1)  започаткування науки;

2)  період початкового формування і розвитку ідей, який характеризується "вибуховим" зростанням інформації;

3)  період експлуатації ідей, коли кількість авторів і публікацій зростає, але темпи цього зростання знижуються;

4)  період насичення: галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники, а далі можливий розпад на декілька галузей або зникнення як самостійної галузі досліджень.

Хід розвитку науки визначають наукові революції.

Наукова революція (НР) призводить до корінного ламання системи основних наукових понять, теорій, принципів і законів. Відбувається повна перебудова методу мислення вчених, самого способу розуміння і трактування пізнавального світу.

Наукова революція як закономірність розвитку науки має дві функції, які вона інколи виконує одночасно, у взаємозв'язку, а інколи — послідовно, одну за одною.

Функція руйнування існуючої системи наукових понять, яка має негативний, критичний характер. Зруйновується вся система старих понять, теорій, принципів і законів певної науки для усунення основної перешкоди на шляху формування і прийняття нових поглядів, нового способу мислення вчених, для проникнення в науку нових ідей і положень.

Функція вироблення, обґрунтування й утвердження в науці системи нових понять, теорій, принципів і законів, а разом із цим — нового мислення, сприйняття, розуміння світу. Ця функція є найважливішою і має позитивний, конструктивний та творчий характер. Наприклад, у XX ст. унаслідок науково-технічних революцій виникли такі галузі науки, як радіо-, електротехніка, електроніка, кібернетика, космонавтика та ін.